Садовський, наче на сцені, узяв паузу, просвердлив жінку поглядом. Йому зараз не було шкода ні її блідого обличчя, ні очей, переповнених сльозами. Холодно, по-військовому відчеканив:
– Запам’ятайте, Маріє Костянтинівно, щоб надалі між нами не було непорозумінь: справа у мене перш за все, а родина на другому плані!
Вийшов з кімнати, грюкнувши дверима. Виплакалася, пробачила, бо вже була прив’язана до нього міцніше, ніж вінчаним шлюбом, уже знала, що жити без нього несила, що злилася з цим чоловіком навіки, з незнаним чоловіком, який поступово виявляє свій норов, свій характер, може бути солодким, як цукор, може бути брутальним та огидним. Але однаковісінько, для неї він той велетень, що затулив од неї сонце, сам став для неї сонцем!
Так, справа для Миколи Карповича понад усе. Тріумфально пройшли гастролі в Петербурзі, українці полонили всі верстви населення, у касі бійки за квитками – вулиця Мойка, що вела до театральної каси, так бувала запруджена людьми всіх рангів, що проїзд на ній зупинявся. Під час вистави глядачі стояли в проходах, але всі сиділи тихо, як мерці, кожен шепіт, кожне дихання акторів було чути в найдальшому кутку зали. Дехто – від нижніх чинів і до сенаторів – терміново згадали, що вони вихідці з України, теж «малороси», приходили до акторів брататися. Модники та модниці вдяглися у вишиванки! Нечувано, вперше в історії театрального життя в Російській імперії українське слово зазвучало в столиці, збурило загал. І нарешті – величезна честь! – трупу Кропивницького запрошують грати для царя. Цар аплодує, цар задоволений, особливо українським водевілем, після закінчення вистави запрошує до себе в ложу, його імператорська величність бажають поспілкуватися з цими талановитими малоросами.
І відбувається для Марії найприкріше.
Градоначальник, генерал Грессер прибіг за лаштунки та наказав:
– Господа актори й актриси, до государя!
– Але ми маємо спочатку переодягнутися, зняти грим, – заперечила Заньковецька, решта її підтримала.
– Всі, як є, так і йдіть! Прошу! – скомандував генерал. – Государ чекає на вас.
Упрілі, по обличчях стікав піт після запального танцю, яким закінчився водевіль, актори пішли представлятися його величності… Вони йшли через залу, глядачі усміхнено вітали своїх кумирів, а позаду йшов, наче конвоїр, грізний генерал Грессер і давав настанову:
– Прошу господ артистів тільки давати відповіді на питання государя… Ствердно відповідайте!
Таке ставлення прикро вразило Марію Костянтинівну, вона вирішила взагалі не розмовляти з царем.
Олександр ІІІ приязно усміхнувся акторам, подякував за гру, за велику насолоду від малоросійського мистецтва, а потім звернувся до Заньковецької:
– Де ви грали раніше?
Марія мовчала, дивлячись у вічі царю. За неї відгукнувся Садовський:
– На півдні, ваша величносте, –