Голос перепілки. Марія Ткачівська. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Марія Ткачівська
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современная русская литература
Год издания: 2018
isbn: 978-617-12-5162-5,978-617-12-5163-2
Скачать книгу
Мартине. Але в кожного своя історія, якій не завжди допомагає палиця, – знову знизала плечима ляґерова й пішла далі оглядати кімнати.

      Як він, Мартин, зараз шкодував, що Борис не вчився в цьому притулку й не знав, що таке «стілець».

      Наступної ночі Мартин ніяк не міг заснути. Йому здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Ось він сидить за міцно замкненими дверцятами й ніяк не може прочинити їх. Раз і ще раз – усе марно! Він щодуху силкується, збирається з усіма своїми силами, впирається ногами, тужиться всім тілом – нічого не виходить. Та враз дверцята несподівано відчиняються, велетенська тверда пружина виштовхує його в повітря, і він, зозулька в годиннику, має прокукати якусь годину. Але яку? Хай би першу, лиш би не мовчати! Він ще висить у повітрі, але вже набирає повні груди сили, розплющує дзьобика – і раптом помічає, що в нім нема голосу. Він силкується ще раз і ще! Голос не повертається. Він, залізна зозулька, збирається з усіх сил, уже ось-ось проступить його голос – аж раптом пружина повертає його назад, за нею клацають дверцята, і він знову опиняється в цій маленькій хатинці, де від нього нічого не залежить. Мартин перелякано лушпатить у дверцята: «Допоможіть! Допоможіть!» Та ніхто не приходить на допомогу. «Я тут! – чує Мартин голос Тодося. – Я тут!» Навколо темно, хоч в око стрель. Він іще дужче тарабанить по дверцятах. Ураз відчуває, що обертається на залізне курчатко. У нього є лише тридцять секунд! Він щомога духопелить у стіни, щодуху дубасить у дверці. Ті несподівано відчиняються, і – бемц! – Мартин із гуркотом хряпається на долівку, хоча тридцять секунд ще не пройшло. «Що тут за шум?» – чує він голос пані Левської. Мартин розплющує очі й бачить, що лежить на долівці. Над ним голови пані Левської й Тодося. Навколо ще кілька пар очей, що виглядають із високих ліжок, мов горобці на дроті. Цього дня Мартинові дозволили залишитися в ліжку: у нього була гарячка.

      – Пані Зосю, я вмру?

      – З чого ти взяв? – глянула на Мартина великими зеленими очима пані Зося, поправляючи йому подушку.

      – У мене гарячка.

      – Ну то й що?

      – Як що? Пан Стоцький казав, що всі хвороби лікує палиця. Без неї довго не живуть. А я вже три тижні живу без палиці.

      – То він жартував, – заспокійливим голосом відповіла пані ляґерова.

      – Ага, жартував. Хіба він уміє жартувати?

      – Уміє, лише себе не виказує.

      – А я думав, у нього нема ні жартів, ні серця. Він як б’є, то тиждень пече.

      – Він просто любить порядок.

      – Пані Зосю, чому діти не люблять порядок? – підвів голову Мартин.

      – Бо темні. І не знають, як правильно, – відповідала пані ляґерова.

      – А чому вони темні? – надокучав далі Мартин.

      – Бо ніхто їх не навчив, – знизала плечима пані Зося. – Та хто мав навчити, – зітхнула вона, поправила рукою коротке хвилясте волосся й пішла до своєї роботи.

      «От цікаво, – подумав Мартин, – який у пана Стоцького дєдьо. Він точно й’го щоднє на “стілець” кладе. Інакше відки би той знав, де найбільше болит. Та нє, таких старих, певно, вже на “стілець” не кладут».

      Мартин