Голос перепілки. Марія Ткачівська. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Марія Ткачівська
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Современная русская литература
Год издания: 2018
isbn: 978-617-12-5162-5,978-617-12-5163-2
Скачать книгу
пашіла, як грань у печі. Здавалося, що з неї злупили не лише шкіру, але й усе, що було під тою шкірою. Допіру Мартин почув, що палиця нарешті торкнулася стільниці столу, він тихенько видихнув. Усе! Аж тепер він став поволі підіймати живіт, що прилип до лавки. Відтак підвівся й взявся навстоячки вдягати штани. Вони вперто торкалися того місця, що пекло, як у пеклі. Щойно одягнувши штани, Мартин ухопився за ручку дверей, відчинив їх і, не зачиняючи, покривав до своєї кімнати. У кімнаті нікого не було. Він із проволоком ліг на ліжко й заплющив очі. Прокинувся від того, що хтось смикнув його за ногу. Він рвучко повернувся, засипів і відчув, як мокра подушка сповзла на підлогу.

      – Ну як? – Біля нього стояв Тодось. – Ти тут так притаївси, гейби з пекла втік.

      – Нічого я не втік! – почав виправдовуватися Мартин.

      – То чого на двір не виходив?

      – Бо не хтів!

      – А як там твоя срака? Ще ціла?

      – Думаю, що ціла.

      Мартин обернувся й відчув, що його ще пекла шкіра, але вже не так, як на лавці.

      «Значить, усе на місці», – подумав Мартин і підвівся з ліжка.

      – Я вже си виспав, – штурхнув він Тодося в плече. – Ходім!

      На подвір’ї було кілька учнів. Кожен займався своїми справами. Мартин із Тодосем побігли до криниці. На ослінчику біля лавки завжди стояло відро з водою. Пий, скільки хочеш. Тодось нахилився й зачерпнув черпачок води.

      – Хочеш?

      Мартин відпив ковток, а решту вилив на молоду траву.

      – Дивиси, шо я знайшов! – вигукнув Тодось. По його долоні покотився сухий коричневий каштан. – Видиш, перезимував!

      У Мартина закалатало в грудях. Він також досі ніколи не тримав у руках каштан. Хлопець почав обмацувати пальцями траву.

      – Знайшов! І я знайшов!

      То було величезне крислате дерево, що схиляло віття мало не до криниці.

      Мартин досі не бачив, як росте каштан.

      – Придумав! – приступив ближче Тодось. – Поміняймоси. І в кождого буде подарунок.

      – Нех! – кивнув Мартин, поклав Тодосеві на долоню свій каштан, узяв його, і вони вдвох побігли у свою кімнату.

      Тодось не боявся «стільця»: дєдьо не раз списував йому шкіру вздовж і впоперек. Спершу Тодось навіть гонорувався, що щодня ходить до пана Стоцького. Ще й навчився не стогнати, коли вві сні перевертався з боку на бік. Для Мартина палиця була справжнім пеклом, тому він волів не потрапляти в сильце ні пані Левської, ні пана Стоцького.

      У сирітському притулку все було інакше, ніж удома. Тут усім правили порядок і дисципліна. Та й діти тут швидко змінювалися: ставали послужливими, розмовляли повагом, без грубіянства й недозволених слів. Не дай Боже яка чубанина чи фук – одразу «стілець»! «Усі хвороби лікує палиця. Хто про це не знає, довго не проживе», – казав пан Стоцький, коли хтось, бувало, виказував своє незадоволення. Мартин швидко збагнув ціну палиці. Йому іноді здавалося, що він зозулька з годинника на стіні в пані Зелінської. Він, Мартин, тримався годинникової стрілки, як листок тримається дерева.