Був ранок. Пані Левська, їхня вчителька, найперша зайшла до кімнати. Усі наступні дні їх будив неґречний військовик пан Стоцький. Через рідкі зуби й довгий ніс учні прозивалися йому «пан Щупак». Мартин іще хотів потягнутися в ліжку: у Стефки можна було все. Хіба що робота де підверталася. У притулку все було по-іншому.
Ранок розпочався з «Отченаша» (це єдине, що нагадувало про дім). Навіть Тодось знав «Отченаш» напам’ять. Відтак Мартин ледь устигав за темпом: спорт, лазничка, вдягання, зала для снідання, уроки… «Рушник – у шафу, мило – у шухляду, ліжко – на кант, одяг – на кант», – підганяла пані Левська владним голосом. Хлопці вдяглися в новенькі білі штани, біленькі сорочечки і йшли до снідання. На порозі стояв пан Щупак. Споглядав, чи всі тихо йдуть коридором, чи не стрибають і не штурхають один одного. Пані Левська зайшла до зали першою. Вона так швидко чимчикувала на високих підборах, що діти ледве встигали за нею. Її білу, як сніг, блузку, було легко впізнати здалеку.
Мартин уже знав, де має сидіти, але ще не знав, скільки разів вони будуть їсти й чи будуть сухарики взагалі. Також не розумів, чому всі чекали саме на сухарики. Ті лежали на тарілці посеред столу, і кожен міг узяти собі кілька, запиваючи кавою з молоком. Мартин довго дивився на тарілочку й не наважувався простягнути руку. Сухарики були схожі на ті, що пекла пані Зелінська. Навіть ще рум’яніші.
– Чого сидиш, бери! – стусонув його під бік Тодось. – Твоя Стефка таких тобі ніґди-ніколи не пекла. – Тодось простягнув Мартинові сухарика, чекаючи його реакції. Мартин так і не зрозумів, як сухарик опинився в його руці.
– Ти мав би сказати «дякую», – приступила до нього люб’язна пані Зося. – Пам’ятаєш, що роблять із невихованими?
Мартин знизав плечима, не розуміючи слів пані ляґерової. Він повільно підніс до рота сухарик і, не відкусивши ні крихти, поклав його знову на тарілку. Досі сухарики міг їсти лише Влодко… Мартин відчув, як заплющуються його очі, бачив, як простягаються до нього крихітні безпомічні пальчики, як ледь ворушиться маленький ротик, видаючи тонесенький звук, схожий на голос новонароджених Варвариних кошенят. Влодко? Мартин підходить ближче. «Дай», – раптом уже виразно чує він Влодків голос і оглядає свої порожні руки. Що він дасть братові, коли в нього нічого нема? Ось він, Мартин, уже бачить гору за Рожневом, там, де можна довго сидіти на мокрому облозі, і Стефка не скаже: «Встань, застудишси». Він зривається з місця, прямує спершу гостинцем, відтак путівцем. Уже майже біжить. Тепла блюза сковує його. Він похватом звільняється з її рукавів і чимчикує далі. Блюза зостається лежати на вогкій дорозі. Він оглядається, бачить, як мокне на дощі його блюза, не вертається за нею, а хапливо дереться догори. Мокро. Черевики сковзують униз. Мартин швидко розшнуровує їх, стягає й босоніж дряпається до тієї гори з жовтою глиною. Ось він уже тут, на горі! Ось він уже бачить, як гори підпирають небо, як висить над полем яструб… Тут вітер іще дужче прибиває до грудей його холодну мокру сорочку, але Мартин похапцем сідає на мокрий обліг і набирає в груди повітря. Ще трішки! Він доторкається