– Ким? – Віктор повернувся до неї і торкнув пальцем її губи.
– Ну, не вихователькою, звичайно, – відповіла вона й поцілувала його пальчик. – Я з дітьми пісні розучую. На піаніно їм мазурки й польки граю, а вони собі танцюють. Просто позаздрити можна!
– Тобі й зарплату тут платять?
– Авжеж, п’ятнадцять баксів на місяць у рідній валюті… Однак батьківщину люблять не за бакси…
– Яку батьківщину? – не втямив Віктор.
Світлана обійняла його, пригорнула до себе.
– Мою батьківщину, оцей садок! Я тут п’ять років свого життя провела, спочатку в яслах, потім – у різних групах. Мене сюди батьки о восьмій ранку скидали, а о шостій вечора забирали.
– Нащо тобі це? – здивувався Віктор. – Ти ж, напевно, і так непогано заробляєш!
– Нехай тобі біс! – розсердилася раптом Світлана. – Ти мені ще ні копійки не заплатив, а вже мої гроші рахуєш! Ну-бо, мерщій до роботи!
Вона зареготала, повернула Віктора так, що він опинився на спині, а сама вмостилася йому на живіт, схилилася, поцілувала в губи.
– Ти базіка, а не полярник! – сказала майже ласкаво.
– Ні. Я просто довго не розтуляв рота!
Порипування ліжкових сіток відлунило від стінок просторої дитячої спальні. Вікторові раптом дуже сподобалася мініатюрність Світлани. Він легко перекочував її через себе на інший бік і там знову горнув до себе, притискався до неї, шукав її очі, її губи. Це тривало довго, поки раптом звідкілясь із темряви не долинув далекий телефонний дзвоник. Разів зо три подзеленчав і замовк. Але Віктор підняв голову й знерухомів, наслухаючи.
– Не бійся, це в директриси телефон… Либонь, хтось помилився… їсти хочеш?
Здивований запитанням, Віктор розслабився, знову ліг, опустив голову на подушку, повернувся обличчям до Світлинки.
– А яке в тебе сьогодні меню?
– Меню тут із тисяча дев’ятсот сімдесят третього року не мінялося. Манна каша з плямою масла і полуничного джему посередині. Жадібні виїдають середину і п’ють компот, а розумні все це розмішують і з’їдають цілу тарілку…
– Нівроку! Було б непогано! – усміхнувся Віктор.
– Чому «було б»? – образилася Світлана. – Ти що, мені не віриш? Ану підводься! Рукомийник у коридорі праворуч, горщики – там же!
Одягшись, вони пішли в інше крило будинку й там, у неосвітленій дитсадковій кухні, Світлана «наосліп» зварила манну кашу. Тільки коли вона відкривала холодильник, щоб узяти молока, на підлогу впало жовте домашнє світло. І блакитнуваті вогники газової конфорки також створювали видимість затишку. Але потім, коли Віктор скорчився в три погибелі біля столу в дитячій їдальні та їв алюмінієвою ложкою справжню манку з полуничним джемом, відчуття затишку більше не було. Навпроти сиділа Світлана, яка, завдяки своїй мініатюрності, почувалася за столиком цілком зручно. І Віктор, усміхнувшись,