Віктор узяв лопату, посадив по краях могили фіалки. Рясно полив їх. Він же, нібито, збирався й пам’ятник Підпалому поставити! Бо наокруг – суцільний мармур і овальні фотографії, а тут – майже безіменна могила. Тільки табличка на потемнілій від вогкості дощечці з прізвищем та ініціалами покійного, як тимчасова перепустка на той світ. Пам’ятник – це ніби вічний паспорт. Обміну не підлягає.
Віктора знов заполонило чуття провини. Тепер уже перед Підпалим. Камінь ліг на душу, і Віктор, кинувши прощальний погляд на могилку, пішов назад, до виходу. Минув величезний двометровий мармуровий пам’ятник, що на повен зріст зображував небіжчика в спортивному костюмі «Адідас» та з ключами до «мерседесу» в руці. Сам «мерседес» визирав з-за його спини.
Віктор спинився, роздивився монументальний портрет небіжчика й тут його осінило: це ж той самий покійник, що «познайомив» його і Мишка з Олексою, це звідси їх із пінгвіном Олекса вперше підвозив додому на своїй машині.
– Одинадцяте жовтня, – подумав Віктор. – Ховали, напевно, на третій день… тринадцятого… Нещасливе число…
Знову продзеленчав далекий трамвай, і Віктор рушив далі цвинтарною алеєю. Над головою літали ворони. Крякали. До їхнього крякання додався віддалений жалобний марш, і Віктор, озирнувшись, побачив далеко, у глибині цвинтаря, гурт людей. Чергові проводжання у вічність.
Хвилин за десять, повернувши на останню алею, що веде до воріт, Віктор побачив, як на Байковий цвинтар в’їхало з півтора десятка крутих іномарок, серед них – розкішний лімузин-мари. У хвості колони пливло чотири однакових чорних джипи. Останній джип зупинився. З нього вискочило двоє хлопців. Вони стали обабіч воріт, а вся кавалькада рушила далі алеєю, що провадить до церкви і до крематорію.
Віктор нащулився. Губи ледь помітно всміхнулися через раптове припущення.
«Нема крутого похорону без пінгвіна», – подумав він, уважним поглядом проводжаючи валку іномарок.
Він наддав ходи й пішов навперейми до цвинтарної церкви – просто по ділянці, просовуючись між нагробками й огорожками. Перед очима миготіли прізвища й дати життя, але варто було Вікторові звернути увагу на якийсь пам’ятник, як натикався він на чергову огорожку чи лавку, і цей шлях, що здавався ще п’ять хвилин тому найкоротшим, розтягувався. А церква, немов міраж у пустелі, не наближалася. Вона ніби мріяла над цвинтарем, над цим полем, усіяним нагробками й мармуром пам’ятників. Вона була недосяжна, неприступна, як посмертне щастя. А проте хвилин за десять закони фізичної географії знову перебрали владу до рук, і Віктор побачив неподалік, як заносять до церкви дорогу труну з полірованого червоного дерева та з бронзовими ручками четверо кремезних, елегантно одягнених