– Ні, дядько Вітя.
Запала павза, по якій голос Соні ще більше пожвавішав.
– Дядьку Вітю?! А ти де?
– Я в Києві. А ти?
– А я вдома… А Мишко з тобою?
– Ні, Мишка нема… Він десь тут, у Києві…
– Загубився?
– Атож, загубився, але я його знайду!
– Ти його обов’язково знайди й приведи додому! Бо тітка Ніна кішку принесла, а вона дряпається. А Мишко не дряпався!
– Так, – із сумом підтвердив Віктор. – Мишко не дряпався. А тітка Ніна вдома?
– Hi-і, вона по магазинах пішла. А ти прийдеш?
– Прийду, – пообіцяв Віктор. – Тільки трохи згодом… І напевно тоді, коли тітки Ніни й цього дядька Миколи не буде… Адже у вас тепер дядько Микола живе?
– Живе, – відповіла Соня. – Але він гарний, він мені рольцята купив. А вчора десь на два дні виїхав і обіцяв мені черепашки привезти…
– Цікаво, значить на море виїхав… Він і справді міліціонер?
– Ні, про чуже око… А насправді – якийсь вартовий, тільки не простий, а головний… Ой, тітка Ніна йде! Хочеш із нею поговорити?
– Ні, Сонечко, я потім подзвоню! – хутенько завершив розмову Віктор і поклав рурку на апарат.
Озирнувся на бабу Тоню. Вона й далі стояла біля плитки. Повернувся до столу, знову зиркнув на вікна.
– Якщо хочеш – можеш тут переночувати: туди, либонь, незручно, – мовила, озирнувшись, Тоня.
– Дякую… Я, бабо Тоню, сумку тут залишу… до завтра, а завтра зайду. Гаразд?
– Звичайно, заходь! – кивнула вона.
3
Треба було розрядитися. Віктор простував Хрещатиком порожнем, – лише ті ж два паспорти лежали, кожний у своїй кишені. А в кишені куртки глухо дзенькали жетони казино, що з’їздили з Віктором до Антарктиди й назад. Ідучи від баби Тоні, він витяг згорток із жетонами зі спортивної сумки. Витяг і впхнув у кишеню. Усе це відбулося якось автоматично, але зараз, коли він ішов Хрещатиком проти вечора – то впізнаючи його, то не впізнаючи, – присутність у кишені жетонів підкреслювала в його прогулянці елемент гри, елемент газарду. У внутрішній кишені куртки лежала важливіша штукерія – кредитна картка «Visa» від банкіра-полярника Брониковського. «Вісімдесят дев’ять дев’яносто сім», – повторив Віктор пінкод картки. Пам’ять поки не зраджувала. Поруч із карткою в конверті лежав лист банкіра до його дружини. Віктор навіть не поцікавився, чи є в нього діти? Потім довідається. Коли доїде до Москви, знайде її, передасть листа, переповість усе словами. Вона, мабуть, плакатиме… Але спершу треба знайти Мишка, знайти й перепросити. І, як удасться, виправити ситуацію. Може, незабаром полетить чергова експедиція на далекий холодний Південь нашого маленького глобусу?
– У миттєву безпрограшну лотерею не бажаєте зіграти? – продзеленчав поруч нахабнуватий голос.
Віктор спинився. Хлопець років двадцятьох у джинсах, картатій сорочці і піджаку наопаш посміхався і кивав головою вбік. Віктор озирнувся й побачив теплий гурт лохотронників біля розкладеного столика. Зауваживши