Боронь відірвав очі від обридлої віконної рами і спрямував їх в глибінь коридору. Погляд ковзнув по шерензі дверей, що вели до купе, пробіг по вікнах навпроти і згаснув на занудній доріжці, якою була вистелена підлога.
Повечерявши, кондуктор запалив люльку. На службі, правда, це не дозволялося, але на цьому відрізку шляху, в самому кінці маршруту контролера можна не побоюватися.
Тютюн був чудовий, контрабандний, пахучий дим клубочився грайливими кучерями. З вуст кондуктора виповзали хвилясті сизі змійки і, згортаючись клубочками, котилися, немов більярдні кулі, коридором. Кондуктор Боронь розумівся на курінні люльки…
З купе виплеснулася хвиля сміху: пасажири перебували у доброму настрої.
Кондуктор похмуро стиснув зуби, з презирством процідивши:
– Комівояжери! Гендлярська зграя!
Боронь принципово не терпів пасажирів, їх практичність його дратувала. Для нього залізниця існувала сама по собі, а зовсім не на потребу пасажирам. Призначення її полягало не в перевезенні людей з місця на місце, а в русі як такому і в подоланні простору. Шляхетну ідею руху не повинні були каламутити нікчемні справи земних пігмеїв, їх вульгарні торгові операції і шахрайські афери. Станції існували не для висадки і посадки, а щоб відмірювати шлях, їхнє калейдоскопічне миготіння свідчило про перемогу швидкості, доказом поступу в русі.
Тому кондуктор завжди з презирством стежив за штовханиною перед дверима вагонів, з іронічною гримасою споглядав на задиханих пань і панів, що рвуться в купе на злам голови з криками, лайкою, а то й зі стусанами на всі боки – зайняти місце, обігнати інших людиськ з того ж метушливого стада.
– Отара! – спльовував він крізь зуби. – Так, ніби світ завалиться, якщо якийсь там пан Б. або якась пані В. не прибудуть вчасно з Ф. до З.
Дійсність, проте, рішуче не бажала визнавати його принципів. На кожній станції люди ввалювалися до вагонів так само настирливо і розлючено і все з тією ж корисливою метою. Зате і Боронь мстив їм, як тільки міг, за будь-якої оказії.
Його три або чотири вагони ніколи не бували переповненими, ніколи не виникало там огидної тисняви, яка стільки крові попсувала його колегам і була темною плямою на обрії сірої кондукторської долі.
Як він цього добивався, які вживав засоби для досягнення ідеалу, про який лише мріяли товариші по праці, невідомо. Але факт залишається фактом: навіть у свята, в пору найбільшого переповнення, вагони Бороня зберігали пристойний вигляд – проходи вільні, в коридорах можна дихати стерпним повітрям. Місць додаткових і на стояка Боронь не визнавав. Самовідданий і ревний у виконанні службового обов’язку, умів також бути невблаганним до подорожніх, вимагаючи неухильного дотримання всіх