Аж настала година звершення.
Якоїсь грудневої ночі, ночі, завіяної снігом, коли він, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…
Вавера затремтів і прокинувся:
– Що це?!
– Бім-бам… – пролунало повторно. – Бім-бам…
Сигналізатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточків…
Почервонів, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечі і, прихопивши ліхтар, вибіг до будки.
– Бім-бам… – грало на стовпі.
– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зі зворушення.
Зусиллям волі опанувався, виструнчився в службовій позиції і, піднявши високо світлосигнал, чекав.
– Та, та, та… Та, та, та… – дудніло на вітці.
– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотіли рейки.
Коліяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…
– Та, та, та!.. Та, та, та!..
Нарешті побачив. На вильоті з глибокого отвору засвітилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок і росла, росла, наближалася…
Будникoві у голові зблисла думка:
– Проїде чи стане?
В цей момент пролунав скрегіт різко загальмованих коліс, і потяг затримався на станції. Вавера не ворухнувся, не зрушив з місця. Дивився…
Зі службового вагону висів начальник і попрямував до коліяра. За ним зіскочило зі сходинок ще кілька кондукторів і якийсь контролер та підійшли до нього.
– Добрий вечір, Вавера! – привітався, простягаючи дружелюбно руку, начальник. – Ти нас довго чекав, стариганю мій, га? Ну і нарешті дочекався.
Вавера стискав долоню. Солодкі сльози, сльози щастя душили слова:
– Згідно наказу, пане начальник, на посту.
– Добрий вечір, колего! – підступили й кондуктори. – Вітаємо, старий друже!
І оточили його колом. Хтось забрав у нього сигнал і пришпилив ліхтар до грудей, хтось тицьнув йому кондукторського ключа в руку.
– Ну, панове, – залунав гучний голос начальника. – Кому в дорогу, тому час! Вавера, ти, ясна річ, їдеш з нами?
– Ми ж бо за тобою сюди приїхали, – загримів дружній хор колег. – Досить тобі вже хіба будникування?
В грудях Ваверy ридало щось від безмірного щастя. Поглянув ще раз крізь сльози на зупинку, на свій будиночок, завіяний снігом, на самотню тополю в саду і рушив до вагонів:
– Я з вами, колеги, з вами на смерть і на життя!
І, ступивши на східці вагону, як багато років тому, підняв ліхтар у бік паротяга і гукнув голосно:
– Їдем!
Потяг рушив з протяжним свистом і покотився у простір…
Наступного дня, морозяного грудневого ранку застав Люшня коліяра перед будкою в службовій позиції з витягнутою вгору рукою і з погаслим ліхтарем у закостенілих