Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис

в ті часи було чи не найбільшою радістю в селі, хоча крутили, в основному, або довоєнні фільми, або здебільшого трофейні, взяті радянською армією в німців в якості трофея – так завжди писалося в перших кадрах. Траплялися й застарілі, ще німі стрічки – текст писався в кадрі, а герої тільки розкривали рота. Та ще за кадром грала музика. Німі фільми крутили безплатно – влітку на білій стіні крамниці в центрі села, а глядачі сиділи на траві. Але такі дурнички – хоч і німе кіно, але ж за так! – траплялися рідко. Розваг у селі не було ніяких. Глушина, наче край світу. І коли з’являлося кіно – то було для нас подією з подій! Всі сходились до клубу, як на свято – першими бігли діти, потім ішли дядьки й тітки, старі й геть малі. Всі вбиралися в краще – хто що мав, жінки напиналися барвистими хустками, лузаючи насіння, натовпами з усіх вуличок сходились до клубу, тримаючи в жменях зіжмакані рублі – тодішня стандартна плата. «Кіно приїхало, кіно!..» тільки й чулося в селі. Клубом слугувала довга-довга хата, схожа на сарай, реквізована, буцімто, ще під час колективізації в місцевого дяка, якого, щоб не жалкував за своєю хатою, відправили на Колиму. Кіно прибувало десь по обіді, і ми, діти, крутилися біля хати-сараю, званого клубом, до самого вечора.

      По-перше, всіляких блискучих штучок в кіномеханіків надивишся, навіть руками потримаєшся за «движок», а по-друге, стільки цікавого наслухаєшся від бувалих у бувальцях кіномеханіків! Ми любили у них бути напохваті – щось їм подати, води принести, по черзі крутили ручку движка, щоб його завести, перекручували після останнього сеансу в попередньому селі стрічки, і таким щасливчикам дозволялося без білета дивитися кіно. А ще розклеювали в селі афіші. Безкоштовно пускали на сеанс і тих, хто приносив у клуб рядна – вікна завішувати. Але рядна приносили ті, хто близько од клубу жив – це було їхнім привілеєм, який вони вперто оберігали. Але завішували вікна так хитро, щоб у кожному вікні неодмінно залишалася одна чи й дві крихітні щілинки – через них, товплячись біля вікон, дивилися кіно – хоча що там можна було побачити! – безбілетники.

      Вертячись біля кіномеханіків та допомагаючи їм – чого тільки не наслухаєшся! Кіномеханіки – народ бувалий, від села вони вже давно відірвалися і були чисто «городськими», як тоді казали. (Як мені тепер здається, відірвавшись від села, до міста вони так і не прибилися, а бовталися десь посередині, неприкаяні і нещасливі.) Чули і знали вони багато чого і були для нас посланцями з іншого світу. Тож ми, діти, ловили кожне їхнє слово, як одкровення, і заздрили їм, звичайно, неймовірно – стільки фільмів дивляться задарма! І всі мріяли, як виростемо, стати, звичайно ж, кіномеханіками! Хоча вже тоді бачили: як усі запобігають перед кіномеханіками до початку сеансу, прямо годять їм, аби лишень показали свою казку, а відкрутять вони фільм, – і вже ніби нікому й не потрібні, і вранці на них вже ніхто й уваги не звертає – як вони виїздять із села. Богами вони для нас були лише тоді, як приїздили в село. Але ще раз кажу: чого тільки від них