…Бачу старовинні Ромни на Сулі, при впадінні у неї річки Ромен, ті прадавні Ромни, про які згадується ще в Лаврентіївському літопису під 1096 роком: місто-фортеця вже тоді захищала східні кордони Київської Русі від нападів половців.
Бачу, як сонячного дня хвилястою рівниною, де-де порізаною балками та ярами, котить ромоданівським шляхом панська карета веселоподільського поміщика і поета Аркадія Гавриловича Родзянка, у якій з її господарем їде в мої рідні краї Тарас Григорович Шевченко. Це було в липні 1845 року. Через кілька днів Кобзар відвідає й мої рідні Заїчинці. Але хто нині скаже, у яких архівах можна знайти відомості, де саме в селі стояла хата лікарів Дрекслерів, і чим вони пригощали свого дорогого гостя і чому саме його, вчорашнього кріпака, запросили до себе в гості Дрекслери? А напевне ж, любили поезію, знали його вірші, принаймні чули про нього раніше. І про що вони гомоніли і як провели час? Чи сподобалось Тарасові Григоровичу моє рідне село? Здається, Дрекслери засимпатизували поету, коли він передавав їм вітання: «Коли увидите Фанни Ивановну и Осипа Ивановича, то пожелайте им от меня того, чего они сами себе желают».
Якими тоді були Заїчинці – даних не збереглося. Відомо тільки, що через чотирнадцять років після того, як село відвідав Кобзар, себто у 1859 році, в Заїчинцях налічувалися 181 двір і 1157 жителів. Зазначу, що через 141 рік, у 1990 році, в Заїчинцях вже було тільки 723 жителі.
Планшетка прокурора, або «Kіно приїхало!.. Кіно!..»
Якщо вийти з мого села за міст через річку Хорол, то дорога спершу піщана, а далі – грудкувато-вибоїста, поміж хутором Чаплинці з одного боку і селом Бакумівкою з другого поведе прямцем у село Паніванівку і далі до села Веселий Поділ, а вже звідти поверне до боліт річки Крива Руда, і там, ще раз повернувши, вийде на Семенівку – 22 кілометри від Заїчинець до райцентру закінчиться в центрі районної столиці, там, де розташувалися побуткомбінат, лікарня, в якій закінчила свої многотрудні земні дні моя хрещена, крамниці, різні установи і серед них редакція газети «Комуністичним (тоді – комуністичним, а яким же ще?) шляхом», трактор «Універсал» на постаменті, що слугував і слугує за т. з. «пам’ятний знак трудової слави» та неподалік залізнична станція Веселий Поділ.
Для нас, заїчинських дітей, Семенівка тієї далекої пори була не просто краєм за сімома дорогами, за долами, за полями і селами, а й найбільшим світом, далі якого навіть наша пребагата уява не сягала. (Хіба що друг мого дитинства Микола Стеценко згадував Кременчук – зовсім уже загадкове місто для нас, у якому ні Микола, ні ми ніколи не були, але в тому місті жив далекий Миколин родич.) Семенівка – і цим для заїчинських дітей тих тяжких повоєнних літ все було сказане, адже там, у Семенівці, стільки крамниць, стільки загадкових начальників, яких наші сільські начальники дуже боялися і навіть сам страшний прокурор. А ще там ходить справжній поїзд на залізних рейках, що може повезти тебе у світ широкий.
У роки мого дитинства