Це я, званий Чемерисом…. Валентин Чемерис

здається, на перепідготовці, як партійний кадр. Повернувшись з війська в чині політпрацівника і званні лейтенанта, взявся за бригадирство, але невдовзі був забраний у Семенівку – у райком партії на посаду інструктора. Кар’єра, як кажуть, почалася. Оскільки був він напрочуд енергійним та працьовитим, умів трудитися з вогником та завзяттям, перспектива на партійному полі діяльності перед ним відкривалася непогана. Його вже готували на посаду завідуючого відділом, але у цей час і стався з ним один гріх. Зразковий райкомівець, і раптом така… м-м… несерйозна пригода. Власне – він сам ускочив у халепу. Як згодом казав – солодку, аж до гіркоти. Простіше – вдарився в амурну історію (а втім, з ким із чоловіків не трапляється?). Тут – як і в усьому іншому, – я рідному батькові не суддя, я любив його за життя, люблю всі ці роки й по його смерті. Отож просто розповідаю про батька, не даючи оцінок його вчинкам і життю – дай Боже в своєму розібратися, зі своїми гріхами упоратись. Так ось, річ у тім, що мій татусь тоді ні сіло ні впало захопився однією жінкою. Більше того, закохався в неї. Треба сказати, що ні до того, ні після батько мій у подібні ситуації більше не потрапляв. Взагалі, він був добрим сім’янином, просто-таки зразковим – хоч у приклад його став. Але, як кажуть, від суми та тюрми не зарікайся. І ось із ним і стався той єдиний «стрибок у гречку», що ледь було не коштував йому кар’єри…