Так нарешті розкрилася таємниця мого (та й не тільки особисто мого, Чемерисів багато в Україні!) прізвища – від тюркського племені (чи народності) чемерисів. Але що у них означало слово «чемерис» – їхню національність, себто самоназву, чи якусь характерну рису їхню – звичаїв, побуту, віри тощо – то вже, мабуть, назавжди залишиться загадкою.
Але звідки тоді походить назва старовинного чоловічого одягу, пошитого в талію з фалдами ззаду, званого чемеркою (чемерою, чемерчиною)? Чи не є, чи, вірніше, не був то національний одяг тюрків-чемерисів?
Чи вони, тюрки-чемериси, дали назву отруйній рослині чемериці – може, в давнину, вона росла біля поселень чемерисів, тож інші люди, їхні сусіди, і прозвали ту рослину чемерицею, що й приказкою в Україні стала: крутить носом, як від чемериці. А пили чемериси що? Чи ж, бува, не власну горілку, названу від них чемерівкою?
І, певно, дітей у них було рясно, бо ту чемерівську малечу (як у циган – циганчата) сусіди весело звали чемервою – бо звідки взятися цьому слову?
А може, вони вперше в Україні поселилися на території теперішньої Хмельницької області – ось від них і пішло тамтешнє селище Чемерівці, центр Чемеровецького району? Отож і в давній пісні питали якогось там тюрка-чемериса (чи їхнього нащадка), чому це він, мовляв, дівочок не любить? Але цього нам тепер вже ніхто не скаже – чому він не любив дівчат? (Бо всі інші Чемериси, яких я знав, чи про яких чув, дівочок любили – аж-аж!..)
На стіні мого кабінету висить «Пам’ятна грамота» з козаком-бандуристом вгорі. Вона починається такими словами:
«Ми, козаки курінні, і Кошовий отаман славної Микитинської Січі, лицарі війська Запорозького низового Кодацької паланки
СПОВІЩАЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що наїжджав до нас у Микитинську Січ в серпні у рік Різдва святого 1999 дня 5 сей волелюбний козак, прийнятий з великою пошаною тутешнім товариством славного війська Запорозького низового.
ПІДТВЕРДЖУЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що не щадячи живота свого, шануючи предків козачих й усього українського народу, з великою пошаною відвідав святі місця всіх п’яти Запорозьких Січей: Бучацько-Токмаківської, Микитинської, Старої Чортомлицької, Базавлуцької, Нової Підпільно-Покровської і кинув жменьку земельки святої до Хреста пам’яті вічної слави війська Запорозького низового і всієї України-матері, що власник грамоти оцієї посвятився по істинно козацькому звичаю в козаки Микитинської Січі, славного війська Запорозького низового при всій чесній громаді товаришів-побратимів у присутствії вітця святого…»
Таким чином ще один, званий Чемерисом, – а точніше, автор цих рядків – був прийнятий до Кодацької паланки (бо жив я тоді в місті Січеславі на Дніпрі)