Вже перша звізда загорілася в нічному зимному карпатському небі. Над горами, у смерекових лісах, диск неба виповнився зорями. Стіл застелений минулорічною отавою та накритий святковою тканою скатертиною, що її лише раз на рік, у цю Святу ніч, використовували; і сам стіл червоною ниткою підв’язаний, а на ньому – дванадцять страв: кутя, сім’я[36], вареники, узвар… усе, як треба. На вікні стояла таріль з кутею, сім’ям та узваром, склянка з водою, обв’язана червоною ниткою, – частування для духів предків, котрі сходились вечеряти лише в одну цю ніч. Наступного ранку перевіряли зміни на тому, що лишалося на вікні, з’ясовуючи, чи приходили предки на вечерю цього року.
Але родина ще не сідала вечеряти: не всі ще зібралися. Стара Васюта чекала своїх синів Онуфрія та Іванчика з лісу. Материнське серце відчувало, що вони прийдуть. Біля вікна стояв замислений Федор. Він роздивлявся на склі малюнок від морозу і про щось собі міркував. Дівки сиділи на печі, а Петро дрімав на припічку. Федор раптом заговорив, не відводячи погляду від вікна
– Лешіт, мамо, чекати! Воне не прейдут. Їм, напевно, москалі вже у лісі хвоста накрутили, – і якось злостиво посміхнувся.
Мала Ялена крикнула братові з печі:
– Не бреши, Федор, прейдут!
Вона єдина з усіх сестер не боялася сваритися з братом. Напевно, тому що була наймолодша. Федор, усміхнувшись, відповів:
– Кутюга бреше, а людена говоре! Я тебе навчу старших уважєти!
Мала перелякалася і замовкла.
– Най! Федор! Перестань малу пужіте! Вона все вірно сказала. Слідкуй за тем, шо говореш, – вони твої брате рідні!
Федор, усміхаючись до нені, збирався заперечити.
– Але, мамо…
Та стара перебила:
– Так, всі замовкле, я все сказала! Чекаємо. Воне прейдут!
В загородженому кутку кімнати забекали овечки. Стара сіла на лаву, провела рукою біля дірки в ній, зробленій для того, щоб зручно було прясти.
– А ти, Єлено, краще, ніж на печі седіти та з братом сваретисе, дірке сіном позабивала б.
Мала зістрибнула з печі й побігла брати сіно від овечок, щоб закрити дірку в лаві. З надутим «гуком» вона подивилася розсерджено на Федора, який посміхався, залишаючись стояти коло вікна.
Надворі забрехала кутюга, усі повернулися до дверей. Петро, який вже майже заснув, від несподіванки ледь не впав з припічку. Першим до хати забіг Іван. Він голосно привітався:
– Христос ся рождає! – але за мить закрив рот долонею: забув, що ще не можна. Стара перехрестила малого і обійняла, поцілувавши. Федор відвернувся знову до вікна. До кімнати зайшов Онуфрій. Він вже зняв куфайку в сінях і був лише у светрі з довгим коміром під горло, сплетеному його дівчиною з Яблуниці (молодшою від нього років на десять). Зброю він також залишив у сінях: повісив свою пепешку з круглим диском поруч з куфайкою. Лише на паску лишалася кобура.
– Дужі? – він підійшов і поцілував Васюті руку, а та перехрестила сина, примовивши:
– У,