Біла ріка. Сергій Дячук

їх забирали. І коли повернувся, то мусив доганяти родину вже за селом. Вона б могла лишилася у рідних горах, у смерекових лісах… О, якби їх тоді просто не застали всіх вдома, – мріяла Марія.

      Марія бачила у снах жахіття. Вони повторювались майже щоночі. Ніби вона втікає від того кочегара між бараками, блукає цими вуличками і не може вибратися, а тоді він хапає її своїми великими руками й шепоче: «Не убежишь теперь»… А тоді кочегар десь зникає, розчиняється уві сні. Ось вона вже у смерековому лісі. Їй сниться, що вона з батьками, братами і сестрами збирає афени на галявині, й раптом всі вони зникають. Вона обертається довкола і кричить: «Мамо! Тату!». Перед нею з’являється брат, Олексій, увесь у білому, як на храмовому святі, й тихо говорить, звертаючись до сестри: «Марічко, меш ведіти, все буде добре». Вона намагається підійти до нього, але він перетворюється на оленя і біжить до лісу. Потім вона вже бачить себе на храмуванні у Конятині; всі усміхнені, святково вбрані.

      Поміж них – той білявий хлопчик, який їй подобався. Але все зникає, небо чорніє, і вона знову серед бараків, і потяг везе її в чоловічу колонію, і мала скрикує серед ночі, кличе маму. Та підводиться і заспокоює малу, гладить по голові. Олекса снився лише їй одній, і вона розповідала Матроні свій сон. Тома сідав поруч на нари, вони перезиралися з жінкою, і тоді стара шептала крізь сльози: «Куди ніч, туди й сон, най іде з ніччю». Вона цілувала малу у чоло і потім тричі спльовувала, ніби знімаючи переляк. Про Олексу ніколи вже більше в родині не говорили. Тільки Тома після отих доньчиних нічних страхів відходив до віконця і сльози котилися його сірим обличчям.