Дєдьо мовчки потиснув руку, міцно поцілував у губи і допоміг надіти бесаги. Вже світало. У лісі за Сокільцем на них чекали. Обійшовши скелю дорогою, вони пішли потоком горі. З вранішнього туману почулося:
– Слава Україні!
Сарахан відповів:
– Героям слава!
– Ми вже замерзли вас тут чекати.
Причаївшись між дерев, там чекали на них з десятеро чоловіків.
У потоці під кригою чуркотіла вода, з розломів розвіювалась пара.
Багато кого з цих «лісових братів» Микуця знав, але більшість з них були незнайомі. Як з’ясувалось згодом, то були галіціяни.
– Кого ти нам привів?
Сарахан усміхнувся, вдаривши Микуцю по плечі:
– Це – Кабюк Микуця, сен Дметра Петришкана, – і додав: – Надійна людена, в нех більшовики землі відібрали, та й ненченого брата Дметра Дметряка на Урал вевезле.
– О, то фейст багата родена була, пам’ятаю з дєдьом у нех на млену зерно молотеле колес.
– Гаразд, подевемосе, че дійсно те такей дужий, єк виглядаєш, і годней з нами лісаме ходети! – сказав старший чоловік з рудою бородою, що взялася морозом.
– Добре, – рудобородий закашлявся. – Зовсім скоро світло буде, будемо вже йте.
– Стрілєти вмієш?
Микуця завагався.
– Нічого, навчешсе. Жети захочеш – сам навчешся!
Усі засміялися. Від дороги долинули звуки двигуна.
– Добре, йдемо.
Микуцеві, як наймолодшому й найменш досвідченому, наказали нести зброю, і вони вервечкою рушили вздовж потоку, вгору. Першим йшов бородань з барткою, – вона йому допомагала долати підйом, устелений камінням, що стирчало скрізь під різними кутами, наче хто його навмисне тут похапцем розкидав. Потік був місцями вкритий кригою, проте він не замерзав і вода в ньому подекуди була тепла. Люди казали, що цілюща, і здавна ходили сюди набирати для хворих. Але й смерділа тухлими яйцями нівроку! Микуця, пройшовши так метрів десять, встиг упріти. Він зачерпнув долонею цієї води з потоку, спочатку втер лице, а потім трохи випив.
– Огов, Петришкан! Не відставай! – почулося з туману.
АРХИЮДА – ВОРОГ РОДУ ЛЮДСЬКОГО
– А чуле, шо в Довгополі на Галіції се стало? Позбералиси комуністи церкву розберати: директор школи та голова колгоспу, та ще пару активістів. Панотця, кажут, раніше арештували, а попаддю з діточками на Сибір вевезли, йуй, та й машен наїхало з активістами з району, тома… як їх… ну, цех… а, згадала! комсомолцями отеми! Повелазели горі, кресте поскидали, а з села людей нікого не біло, окрім отех двох, директора школе та голове колгоспу з дітме, та й того міліціонера їхнего. А єк хресте почале скидати, єк за Маркової кічєри хмара визернула! Йуй! Шо почалосе! Як зачало дощем заливати, а воно сепле і сепле, а воне далі собі розберают, а ці діти голове колгоспу фани та образе з церкви виносю і у воду кидают.
Інша жінка перехрестилась:
– Най Бог мелує!
– То