Ось тільки… що робило його особистістю? З чого складалася Шведова особистість? Мала би бути основа для неї, але ж як її уявити?
Ось вам і другий резон, чому я відповів на Шведів лист: це основа, субстрат. Чим він дихав, яким був його внутрішній світ? Що могло збити Шведа з життєвого шляху (якщо, звісно, могло)? Хто спроможний прожити життя, уникаючи втрат, чорних смуг і сум’яття? Навіть ті, кого в дитинстві оминула ця чаша, рано чи пізно дістають усереднену дозу, а подеколи й сильну. Усвідомлення кінця всього – річ неминуча, як і сам кінець. Проте я не міг уявити, яких форм прибере те чи друге, й навіть зараз не можу розвінчати його простоту: залишки підліткової фантазії дотепер переконували мене, що існує на світі не затьмарений болем життєвий шлях Шведа. Але ж на що тоді він натякав у своєму виважено-ґречному листі, коли, кажучи про свого покійного батька, геть не такого товстошкірого, як припускав загал, він писав: «Мало хто знав, як близько він приймав до серця всі ті біди, що випадали на долю близьких йому людей». Ні, схоже, Швед таки сьорбнув лихої долі. От він і хотів поговорити зі мною про те, що його мучило. Авжеж, не батькове життя він хотів обговорювати, а своє.
Я помилився.
Ми зустрілися в італійському ресторані в західній частині Сорокових вулиць, куди Швед роками ходив із сім’єю, приїжджаючи у Нью-Йорк подивитися бродвейську виставу чи гру «Нью-Йорк Нікс» на «Медісон-сквер-гардені», і я одразу зрозумів, що до основи мені не дістатися. Тут, у ресторані «У Вінсента», з ним були знайомі всі: і сам Вінсент, і Вінсентова половина, і метрдотель Луї, і бармен Карло та офіціант Біллі: кожен знав містера Левова, й кожен цікавився, як почуваються господиня та хлопці. З’ясувалося, що коли ще були живі батьки, він привозив їх до Вінсента – святкувати чи то день народження, чи якусь річницю. Ні, думав я, він запросив мене сюди, щоб тільки показати, що на заході 49-ої Вулиці люди захоплюються ним так само, як на Ченселлор-авеню.
«У Вінсента» – один із тих старовинних італійських ресторанів, натиканих в осерді Вест-сайду між Медісон-сквером і Плазою, – маленьких ресторанчиків у три столи завширшки та завглибшки в чотири люстри, де обстановка та меню навряд чи змінилися відтоді, коли була відкрита рукола. По телевізору, який стояв у крихітному барі, транслювалася якась гра, й один відвідувач час від часу підводився, підходив на хвилину ближче до екрана, питав у бармена рахунок, цікавився, як іде гра в Меттінґлі, а потім повертався до своєї страви. Стільці були обтягнуті сяйливо-бірюзовим пластиком, підлога викладена цяткованою плиткою лососевого кольору, одна стіна була дзеркальна, світильники зроблені під бронзу, а прикрашав інтер’єр схожий на статую Джакометті яскраво-червоний