Швед прихопив із собою знімки трьох своїх синів і від аперитиву аж до десерту практично вся наша розмова крутилася навколо вісімнадцятирічного Кріса, шістнадцятирічного Стіва й чотирнадцятирічного Кента. Котрийсь із них був успішніший у лакросі, аніж у бейсболі, але піддався на вмовляння тренера… котрийсь з однаковою легкістю оволодів футболом європейським і американським і тепер розривався між ними… а котрийсь був чемпіоном зі стрибків у воду і побив шкільний рекорд із плавання в стилі батерфляй та на спині. Всі троє були сумлінними учнями: оцінки – тільки добрі та відмінні; один серйозно захопився природничими науками, другий виказує схильність до всього суспільного, а третій… і все в тому ж дусі. На одній фотографії хлопці були з мамою – миловидною сорокарічною блондинкою, менеджеркою з реклами в тижневику округу Морріс. Але, поквапно додав Швед, на роботу вона пішла аж тоді, коли наймолодший із хлопчиків став другокласником. Хлопцям явно пощастило з мамою, котра домашні клопоти та виховання дітей ставить вище за…
Чим довше ми обідали, тим більше я дивувався з того, як упевнено він проголошує ці банальності, як усе сказане ним розчиняється в його добродушності. Я все чекав, коли він зважиться відкрити щось серйозніше, ніж ці підкреслено незаперечні істини, та на зміну вже проголошеним банальностям приходили нові. Замість життя, подумав я, глазурована прісність, і цей хлопець аж світиться нею. Швед вигадав собі інкогніто, і це інкогніто стало ним. Кілька разів за їжею мені здалося, що більше я не витримаю і не зможу дочекатися десерту, якщо він і далі співатиме дифірамби на адресу своєї сім’ї… Тривало так доти, поки в мене не з’явилася підозра, що ніяке це не інкогніто, а просте божевілля.
Щось його мучило і не давало розвернутися на повну. Щось робило його сірою посередністю. Щось застерігало його: хай би що там було – не переч!
Швед, старший за мене десь на шість-сім років, наближався до позначки «сімдесят», але виглядав не менш чудово: зморшки біля кутиків очей, гострі вилиці, що вигинались, мабуть, трохи більше, ніж цього вимагали класичні стандарти. Попервах я пояснював його худобизну тим, що він посилено займається бігом чи тенісом, поки, вже перед завершенням трапези, не дізнався, що взимку йому робили операцію на простаті й Швед тільки-но став набирати втрачену вагу. Не знаю, що вразило мене більше: сама недуга, про яку я дізнався, чи сам той факт, що він мені сказав про неї. Я встиг навіть подумати, чи не його недавній хірургічний досвід і супутні обставини змусили мене засумніватися в його нормальності.
В якийсь момент я перервав його і, намагаючись не показувати, що вражений, поцікавився його справами – як воно сьогодні керувати фабрикою в Ньюарку? І тут з’ясувалося, що «Ньюарк Мейд» покинула Ньюарк ще на початку сімдесятих. Практично вся рукавична промисловість виїхала за кордон: через профспілки виробникам було дедалі важче заробляти гроші, важко було знайти людей, що згодилися б працювати відрядно і з не меншою продуктивністю,