П'ятеро в ліфті, не рахуючи Музи. Стефан Піпа

дислокацію, провести, так би, мовити, рекогносцировку. І силою наміру та думки Вона перемістила себе… Е-е-е. Як би то точніше виразитися… Е-е-е. Словом, перемістилася в одне місце, назвемо його так, бо описувати те місце просто нема сенсу, позаяк це потягне за собою довгі пояснення, можливо, з використанням якихось фізичних, хімічних чи алхімічних формул. Скажемо лишень, що тепер Кліо сиділа за широким столом, в м’якому шкіряному кріслі. Прямо перед Нею відкривався чудовий краєвид: блакитне небо, смарагдова галявина і п’ятеро істот на ній.

      Нарешті два представники протиборчих сторін зрозуміли, що поле їхньої битви змінилося кількісно – значно розширилося у розмірах; та якісно – замість твердої підлоги ліфту вони відчули м’яку пружну приємну на дотик траву. Від нових вражень вони завершили спаринг, всілися і захекано розгледілися довкола.

      Тим часом двері ліфта зачинилися і за якусь мить вже неможливо було сказати де ті двері відкривалися. Потім до людських вух долинула мелодія – так би мовити музичне тло довколишнього світу, в якому зненацька опинилися пасажири ліфту.

      П’ятеро людей вслухалися в композицію і впізнали: «Jingle Bells». Видавалося, що музика створена якимось електронним приладом, тому, напевно, від неї і віяло чимось штучним та чужорідним. Слів не було, тільки музика без зупинки, без пауз, ніби конвеєр штампує нота за нотою і на кожній тридцятій секунді чувся вигук низьким басом: «HOU! HOU! HOU!».

      Послухавши музику хвилини зо дві, усі п’ятеро одночасно усвідомили певну невідповідність – всі вони звикли чути «Jingle Bells» наприкінці грудня, взимку, коли холодно і всюди сніг. А зараз смарагдова трава і небесна блакить скоріше нагадували про спекотне літо. Чомусь від отакої розбіжності усім стало трохи моторошно.

      А ще відчуття стерильності, яка витає у повітрі…

      Мовчати з такими враженнями дуже складно.

      – Опанькі, – першим промовив тілистий коротун, – Що це за зимній сад такий? Куди це ми попали?

      – Та нікуди, – ще важко дихаючи, відповів йому втомлений чоловік без течки (в нього знову звідкись взялася втома), – Просто дешеві понти. Тривимірна графіка, – далі пояснив, але радше самому собі: – Грошей їм нікуди дівати. От і з жиру бісяться, – і додав, смакуючи слово: – Сволочі…

      До двох, сидячих на траві, наблизилися двоє інших. Вусань і далі усміхався, але в посмішці цій прозирала легка стурбованість:

      – Це все прекрасно і гарно. Але в мене терміновий виклик, людина чекає, а я тут…

      Дідо почав його заспокоювати:

      – Не переживайте, шановний. Зараз усе стане зрозуміло, розберемося за лічені секунди, – і дідо демонстративно дістав з внутрішньої кишені мобільний телефон. – У мене тут знайомий працює. Зараз він нам усе і роз’яснить.

      Надрукувавши ці рядки, Вона ледь всміхнулася і подумала: «Ти що, діду, думаєш так просто усе вирішити? Це ж буде нецікаво. Винайшли собі усілякої техніки і думають, що полегшують цим собі життя. Наївні».

      Проте, на превелике здивування діда, мобільний телефон не подавав жодних,