Шопенгауер як ліки. Ірвін Ялом

таки змінився. Звільнився від своєї сексуальної одержимості, тож більше не бігає, мов той пес за сучкою, винюхуючи її сліди. Тепер стиль його життя більш піднесений – саме цього він завжди й прагнув. А от бажання маніпулювати іншими не зникло – воно й досі тут, воно очевидне. А він і гадки не має, що я бачу його наскрізь – гадає, що я вхоплюся за його пропозицію й подарую йому двісті годин свого часу, щоб натомість слухати про Шопенгауера. Ще й робить вигляд, що я сам це запропонував, що я цього хочу, що мені це потрібно. Не заперечуватиму, що Шопенгауер мене таки трохи цікавить, однак провести з Філіпом кілька сотень годин, щоб дізнатися про цього філософа більше, зараз не є моїм пріоритетом. А якщо той уривок про Будденброка, який він мені цитував, і є яскравим прикладом того, що мені може запропонувати Шопенгауер, тоді це мене взагалі не цікавить. Ідея універсальної єдності – без мого власного «я», моїх спогадів та унікальної свідомості – аж ніяк мене не зігріває. Аж ніяк.

      Що ж вабить Філіпа до мене? Це гарне запитання. Він було прохопився про двадцять тисяч доларів, що їх витратив на мої консультації, – можливо, Філіп і досі сподівається, що відшкодує свої «збитки»? Стати його супервізором? Перетворити його на законного, кошерного психотерапевта? Дилема ще та. Чи хочу я його підтримати? Чи зможу «благословити» його на практику, якщо сам не вірю, що цей ненависник (а він таким і є) здатний комусь допомогти?

      3

      Тут і далі цитати з роману Томаса Манна «Будденброки» наводяться в перекладі Євгена Поповича.

      8

Безтурботні дні раннього дитинства

      Геть усе на боці релігії: одкровення, пророцтва, урядовий захист, найвища шана й визнання… Ба більше – безцінне право впроваджувати свої вчення у ніжному дитячому віці, внаслідок чого вони перетворюються практично на вроджені переконання.

      Після народження Артура в лютому 1788 року Йоганна написала у своєму щоденнику, що їй, як і всім молодим матерям, подобається гратися з «новою лялькою». Але нові ляльки швидко стають старими, тож не минуло й кількох місяців, як мати втомилася від своєї іграшки – у Данцигу її огорнули нудьга і самотність. Усередині неї пробуджувалося якесь абсолютно нове відчуття – неясне усвідомлення, що материнство не є її істинним призначенням, що їй уготоване зовсім інше майбутнє. А влітку в заміському маєтку Шопенгауерів їй було особливо важко. Хоча Генріх і приїздив до неї на вихідні разом зі священиком, решту часу Йоганна проводила на самоті з Артуром та слугами. Через жахливі ревнощі Генріх заборонив дружині запрошувати сусідів чи покидати дім без вагомої причини.

      Коли Артурові виповнилося п’ять років, його родина пережила великий стрес. Пруссія захопила Данциг, і перш ніж прибули прусські війська, на чолі яких стояв той самий генерал, якого Генріх образив за кілька років до цих подій, уся родина Шопенгауерів поспіхом виїхала до Гамбурга. Там, у незнайомому місті, Йоганна народила другу дитину, Адель. Відчуття, що вона потрапила в пастку, посилилося,