– Ні, у церкві.
Гірка правда схилила шальки терезів, якими Павлович визначав міру адекватності співрозмовників у бік божевілля. Лікар занепокоївся, слова пацієнта вимагали додаткових обстежень. Щось виправляти було запізно, інформація втрапила до пащеки хижака, і той вправно перемелював її щелепами.
– Тобто ти вважаєш за нормальне відвідувати храм у водолазному костюмі? – лікар унаочнив Антонове безумство.
– Не вважаю. Так склались обставини, – спробував вирівняти ситуацію пацієнт.
– Ну гаразд, повернімося до першого запитання: на що жалієшся в плані здоров’я?
Повернення розмови в професійне річище дало пацієнту надію на кваліфіковану консультацію, але застереження Міхаеля не виходили Антонові з голови. Пам’ятаючи настанови сусіда, Антон стисло відповів:
– На галюцинацію.
– Яку саме? – не вгавав Павлович.
Чисті легені професійного рятівника вщент заполонив дим.
Отрута розпирала стінки дихальних шляхів, закупорювала пори й урешті-решт спровокувала напад кашлю. Рефлекси дали змогу зважити кожне слово майбутньої відповіді, яка, з огляду на психологічний стан пацієнта, обмаль відрізнялася від правди:
– Мене переслідує привид, – крізь задушливі спазми в горлі промовив Антон. – Можна вікно відчинити?
– Слушно, зорова галюцинація називається привидом. А як саме матеріалізується галюцинація?
Павлович навмисне пустив повз вуха прохання пацієнта, прекрасно усвідомлюючи, що димова завіса не дозволяє відвідувачам кабінету зосередитися на власних думках. Він послуговувався цим прийомом відтоді, як опинився на посаді головного лікаря психушки в невеличкому містечку на березі моря. Це була його маленька помста всім тамтешнім пацієнтам за колись зламану кар’єру, хоча, мабуть, їхня абсолютна більшість із величезною насолодою спровадила б його в далеку подорож, аби він швидше покинув цей шпиталь. Психіатр дочекався, поки Антон відкашляється, і спитав:
– А який саме вигляд має привид? Як переслідує? Відколи?
Навала запитань у купі з їдким димом загальмували реакцію Антона. Хлопця гнітили спогади, які змушували переживати побачені жахіття.
Після коротких вагань він таки насмілився розповісти частину правди.
– Це дідуган. Старий і потворний дід з довгим білим волоссям, як у жінки, і порожнім беззубим ротом, з якого тхне смертю.
Павлович замислено дивився вниз. Почута інформація і справді його зацікавила. Серед сотень пісних історій, озвучених у цьому кабінеті, балачки про привида набували смаку вишуканого делікатесу. Лікар навіть підігнав оповідача:
– А що він робить?
– Зводить мене з розуму, – щиро відповів Антон.
– Розберемося, – запевнив лікар і на підтвердження поцікавився. – Можеш згадати вашу першу зустріч? Коли він тобі явився?
Уперше проблемою Антона перейнялася чужа людина. Пам’ять про нічні події провалювалась у вакуум, що наповнився нікотиновим