Мені якось, коли я поставив на уроці запитання про німецькі репарації в СРСР і техніку та обладнання, вивезені після війни з Німеччини, сказав:
– Ти, Володю, якщо ставитимеш такі запитання, або далеко підеш, або дуже погано закінчиш. Ну, мені ти можеш ставити…
Історія, нарівні з українською і російською літературами, географією й астрономією, була моїм улюбленим предметом. До того ж особливість моєї пам’яті така, що я легко запам’ятовував дати і цифри. Тож між Сергієм Маркіяновичем і мною встановився особливий контакт. Він любив зненацька, навіть поза уроком, запитати: а коли було те й те, коли правив такий-то цар або король? Я спочатку дивувався, а потім долучився до цієї гри. З нагоди закінчення восьмого класу учитель подарував мені товсту, явно не школярську книгу – «Наполеон» академіка Євгенія Тарле, чим неабияк здивував. Він був переконаний, що оберу професію історика, і дуже здивувався й навіть образився, коли довідався, що я хочу стати журналістом.
Уже коли я закінчив школу, ми мали досить тривалу бесіду, під час якої Сергій Маркіянович переконував, що мені треба йти на історичний, навіть похвалився, що в нього на факультеті у Луцьку є знайомі викладачі, яким рекомендуватиме мене як перспективного історика, що мене чекає аспірантура і викладання в інституті. Але цікаво не це, а те, що він, і жодного дня не працювавши в редакції, описав, що я почуватиму, коли стану журналістом («я добре знаю твій характер і погляди», додавав при цьому). І знову його слова підтвердилися майже абсолютно точно.
Не знаю, як би склалася моя доля, якби таки послухався свого вчителя. Що вже тепер казати. Усе ж мене більше тягло до творчості, а не до викладання чи наукової роботи. Щодо Сергія Маркіяновича, то, приїжджаючи в село до батьків, я час від часу зустрічав його. І щоразу помічав, як змінювався мій вчитель, як витонченого, хоч і сільського інтелігента, інтелектуала ставало все менше. Принаймні зовні. Відомо, що сільські вчителі мусять тримати господарство, корову, свиней, курей. Дедалі частіше зустрічав його одягнутого, замість костюма чи легкого плаща, як раніше, у куфайку. Одного разу він посміхнувся сумовито:
– Що так дивишся, Володю? Тепер ось мій фрак, – і вдарив себе по тій же куфайці. – А метелик давно полетів…
Усе ж, гадаю, той метелик лишився в його душі. Метелик різнобарвного світу.
На жаль, доля відпустила йому мало часу, навіть менше шістдесяти літ. З’їв проклятий рачище, хвороба двадцятого, а тепер вже й двадцять першого століття. Завітавши в учительську квартиру після операції (вирізали шлунка), жахнувся, що лишилося від цього гарного, ставного, могутнього чоловіка. Усе ж досі не лише я зберігаю спогади про його уроки – треба було їх бачити й чути. Лишилося в пам’яті, як йому довіряли бути класним керівником старших класів