– А може, й не всім?
– Ну, може, й не всім, – вона всміхнулася, замовкла, мабуть, щось своє пригадуючи, а тоді продовжила: – Ранком ще поснідали, а тоді переодяглися. І той же майор сказав, що і вдягачку свою цивільну, й туфельки, і намиста можемо собі забрати, колись ще одягнемо. Я її додому привезла, а перед тим в землянках кілька разів крадькома вдягала. І ніби тягар якийсь з душі скидала. Так хотілося, так хотілося ще більше до тої перемоги дожити.
– А орден? – нагадав я.
– Що ж, орден… Построїли нас, правда, вже тільки з десяток, у військовій формі, генерал вийшов. Подякував за участь у святкуванні, сказав, що знає – ми добре воюємо. Що разом обов’язково перемогу зустрінемо. І що силою своєї влади від імені Президії Верховної Ради нагороджує нас орденами Червоної зірки – найвище, що нам дати може як командувач армією. А документи писарі оформлять. Ми й поїхали, і кілька раз, доки ми їхали, все чомусь мені здавалося, що за машиною дівчина в платтячку біжить, наче то я, та, інша.
Вона знову замовкла, задумалася. Я все ж нагадав за другий орден.
– Я його получила першого травня сорок п’ятого року. Тоді вже от-от мали Берлін взяти, ми, правда, кілометрів сорок південніше од нього стояли. Ну, нас знову повезли до штабу армії, а там до лісу. Цього разу не перевдягали, у формі маївку провели, але тоже з танцями, музикою. Усі були піднесені, раді, бо ж мали от-от Берлін взяти, от-от Перемогу святкувати, а ми до неї дожили… Ну й кільком жінкам після тої маївки той самий генерал, тепер уже він був не з одною зіркою на погонах, а трьома – генерал-полковник – вручив ордени Червоної зірки. – Вона зітхнула. – Ви не подумайте нічого такого, я справді пройшла од Сталінграда до Берліна, не сотні, тисячі солдатів перев’язала, бувало, й на собі виносила з поля бою, два рази поранена була. Раз німці до того місця прорвалися, куди ми поранених знесли, щоб у госпіталь відправити, я мусила автомата в руки брати, і таки відбилися. За те, казали, до ордена представлять. Не дали, де там. І ще два рази, казали, мають нагородити. Нічого. А тут, бач, ніби ні за що дали…
Я заспокоїв, що нагороди вона заслужила. Усією своєю війною. Але й у мене гіркота поселилася. Виходило, що якби не та новорічна ніч і не та маївка, так і лишилася б медсестра, яка справді пройшла майже всю війну, не