Потім не раз доводилося писати про війну і тих, хто воював. Треба сказати, що я завжди з повагою ставився до солдатів-окопників, які справді воювали з нацистами, знали ціну війні й перемозі в ній, і весь час конфліктував з хвацькими тиловиками, «бойцами заградотрядов», котрим поприсвоювали наприкінці совєтського періоду нагород, звань та інших регалій. Кілька разів так звані ветерани (саме так звані) подавали на мене в суд за «образу честі й гідності», за «приниження високого звання ветерана», але до суду не доходило, бо вже на попередніх бесідах із суддями я аргументовано доводив свою думку й розбивав демагогію опонентів. Так було з полковником, котрий похвалився якось, що під час Корсунь-Шевченківської битви він пропиячив два тижні в штабі, який мав перевіряти, а потім це заперечував, але знайшлися ветерани, котрі таки посвідчили, що говорив… І ще намагалися судитися за розповідь про розмінування людськими тілами мінних полів довкола Берліна, і безглузду загибель танкістів у битві під Луцьком у червні 1941 року, і кілька подібних… Та випадки, про які хочу розповісти, особливі. Вони багато в чому показують, якою була насправді та війна, виграна завдяки перевазі в людській силі, гарматному м’ясі, тому що з втратами не рахувалися, і ще завдяки поставкам США техніки і боєприпасів. Варто тільки згадати цифри: мінімум 27 мільйонів убитими, з яких 21 мільйон солдатів дійсної армії (в тої ж Німеччини – 8 мільйонів загиблих, з яких 5 мільйонів на фронтах). Та я про три разючі розповіді.
Першу почув ще в 70-ті роки минулого століття на Хмельниччині. Усім відомо про подвиг Олександра Матросова, котрий своїм тілом закрив амбразуру німецького кулемета. У Матросова виявилося чимало послідовників. Там досі жив один з них. Так, саме жив, бо дивом лишився живим, одужав після важкого поранення. Був удостоєний звання Героя, про нього писали. Писав і один тамтешній журналіст, який і розповів те, що йому сказав той чоловік-герой «не для преси».
Вони теж атакували висотку, з якої строчив кулемет. І молодих солдатів… посилали, щоб вони своїми тілами, ціною життя зробили те, що вчинив Матросов. Та солдатики падали, скошені тим кулеметом. Відмовитися не можна було – чекав розстріл за боягузтво і невиконання наказу. Коли на полі вже лежало до десятка трупів і підходила черга на смерть майбутнього героя, він почув голос старшого солдата:
– Синок, якщо вдасться добігти, кидайся на кулемет, закривай дуло правим боком. Ти хлопець он який, може, й виживеш. Останешся, дай Бог, то жити можна і з одною легенею. Ну, з Богом…
Солдат так і зробив. Коли біг, тільки поранило в руку, а кулемет, що вже посіяв стільки смертей, закрив, як і радив той солдат, правим боком. Рота пішла в атаку, хлопця, якого дивом підібрали, відправили в госпіталь. Пролежав там довгенько, але що організм справді був молодим і потужним, то вижив. Одержав Золоту зірку, орден до неї і ще прожив років