Я кивнув головою й підвівся. Руки мені тремтіли, і не бракувало повітря.
– Сеньйоре Мартін, я розумію, вам потрібен час для того, щоб осмислити почуте, але важливо, щоб ми вжили певних заходів якомога раніше…
– Я ще не можу померти, лікарю. Поки що не можу. Я повинен зробити деякі справи. А потім я матиму ціле життя для того, щоб померти.
Того ж таки вечора я піднявся до кабінету у вежі й сів за друкарську машинку, хоч і знав, що працювати неспроможний. Вікна були розчахнуті навстіж, але Барселона більше нічого не хотіла розповідати мені, і я не зміг написати навіть сторінки. Навіть коли я спромагався скомпонувати бодай одне речення, воно здавалося мені банальним і пустим. Досить було перечитати його, як я розумів, що мої слова не варті навіть того чорнила, яким вони надруковані. Я вже був неспроможний почути музику, яка звучить, коли ти читаєш фрагмент пристойної прози. Потроху-помалу, наче краплі отрути, яка діє повільно й приємно, слова Андреаса Кореллі почали капати на мій мозок.
Мені треба було написати щонайменше ще сто сторінок, щоб закінчити чергову, – я вже збився з рахунку, яку за номером, – порцію неймовірних пригод, що з таким успіхом наповнювали кишені Баридо та Есковільяса, але в ту мить зрозумів, що не зможу її закінчити. Іґнатіус Б. Самсон залишився лежати на рейках під отим трамваєм, виснажений і з душею, знекровленою тією безліччю сторінок, які ніколи не повинні були з’являтися на світ. Але, перш ніж мене покинути, він попросив, щоб я виконав його останню волю. Щоб поховав його без церемоній і щоб бодай раз у житті набрався духу заговорити власним голосом. Він залишив мені в спадок свій чималий арсенал самовпевненості та розкутості. І попросив, щоб я дозволив йому піти, бо він народився для того, щоб бути забутим.
Я взяв ті сторінки, які вже написав для його останнього роману, і кинув їх у вогонь, відчуваючи, як із кожним згорілим аркушем із мене спадає могильна плита, одна з тих, що мене притискали. Вологий і теплий вітер віяв у ніч над черепичними дахами й, залетівши до мого кабінету крізь розчинені вікна, підхопив попіл Іґнатіуса Б. Самсона й розвіяв його над вуличками старого міста, там, звідки йому вже ніколи не судилося вийти, адже його слова назавжди розвіялися з вітром, а його ім’я неминуче зникне з пам’яті його найвідданіших читачів.
Наступного дня я прийшов до контори Баридо та Есковільяса. Дівчина в приймальні була нова, ще зовсім дівчинка, і вона мене не впізнала.
– Ваше ім’я?
– Віктор Гюґо.
Дівчина всміхнулася й зателефонувала на центральний пульт, де сиділа Ермінія.
– Доньє Ермініє, дон Віктор Гюґо прийшов, щоб побачитися із сеньйором Баридо.
Я побачив, як вона кивнула головою й поклала слухавку.
– Вона каже, що зараз вийде до вас.
– Скільки ти тут працюєш? – запитав я.
– Тиждень, – відповіла дівчина.
Вираз її обличчя був стурбований. Якщо я не помилявся у своїх розрахунках, то за останній рік це була вже восьма дівчина в приймальні контори Баридо та Есковільяса. Ті службовці фірми, які безпосередньо підкорялися