Крістіна розповідала мені, що іноді Відаль уже через кілька тижнів після того, як написав ту або ту сцену, перечитував її в передрукованому нею варіанті й дивувався з того, як добре вона написана й звідки в нього взявся талант, у який він уже перестав вірити. Крістіна боялася, щоб він не розгадав, що ми робимо, і казала мені, що нам слід триматися ближче до оригіналу.
– Ти почасти маєш рацію. Ніколи не варто недооцінювати самолюбство письменника, а надто письменника пересічного, – відповідав я.
– Мені не подобається, коли ти так говориш про Педро.
– Співчуваю. Мені також.
– Принаймні тобі б бодай трохи вповільнитися. Вигляд у тебе кепський. Тепер мене непокоїть уже не Педро, тепер я тривожуся за тебе.
– Сподіваюся, наші зусилля не будуть марними.
З плином часу я призвичаївся жити тільки для того, щоб утішатися хвилинами, протягом яких вона була поруч зі мною. Це не могло не позначитися на моїй власній роботі. Час для того, щоб працювати над «Містом проклятих», я брав там, де його в мене не було: на сон я тепер виділяв лише три години на добу й мусив іще більше його скоротити, щоб мати змогу виконувати умови свого контракту. Баридо й Есковільяс мали за правило не читати жодної книжки ні з тих, які вони самі публікували, ні з тих, що їх публікували конкуренти, але Отрута їх читала й незабаром почала підозрювати, що зі мною діється щось дивне.
– Це вже не ти, – іноді казала мені вона.
– Звісно, не я, люба Ермініє. Це Іґнатіус Б. Самсон.
Я розумів, на який ризик наражаюся, але мені було байдуже. Мені було байдуже, що я щодня прокидався вкритий потом і що серце в мене стугоніло, як несамовите, ніби хотіло проломитися крізь ребра. Я готовий був платити таку ціну й навіть вищу, аби тільки не відмовитися від спілкування, неквапного й таємного, що просто не могло не перетворювати нас на спільників. Я чудово розумів, що Крістіна все бачила в моїх очах, коли приходила в мій дім, і при цьому знала, що ніколи не відповість на мої почуття. Наші стосунки ні в чому не мали ані майбутнього, ані великих надій, і нам обом це було відомо.
Іноді, стомлені від спроб утримати на поверхні цей корабель, що протікав у всіх своїх частинах, ми відривалися від рукопису Відаля й наважувалися поговорити про щось, але тільки не про ті почуття, стільки часу приховувані, що вони починали спалювати мені мозок. Іноді я набирався духу й брав її руку. Вона дозволяла мені так робити, але я знав: це їй не подобається, вона відчувала – ми робимо щось недобре, і таким чином обов’язок вдячності, який прив’язував нас обох до Відаля, об’єднував нас і розлучав водночас. Якось пізно ввечері, коли вона вже наготувалася йти, я взяв її обличчя в долоні й спробував поцілувати. Вона завмерла нерухомо, і коли я побачив своє віддзеркалення в її погляді, то не наважився сказати нічого. Вона підвелася й пішла, не сказавши ні слова. Після