– Мій батько знає.
Вона трохи нахилилася й цмокнула мене в щоку.
– Ще раз вітаю з днем народження, Давиде.
Перше ніж я встиг сказати щось іще, вона зникла, ніби розчинилася в саду. Коли я повернувся до салону, вона вже пішла. Відаль скинув на мене холодним поглядом із протилежного кінця салону й лише тоді, коли зрозумів, що я його бачу, усміхнувся.
Через годину Мануель, діставши дозвіл Відаля, сказав, що відвезе мене додому в «іспано-свісі». Я сів поруч із ним, як завжди робив у тих випадках, коли ми були в машині лише вдвох. Шофер користався з цієї можливості, щоб ознайомити мене з наукою водіння машини, і дозволяв мені навіть сідати за кермо на короткий час, але з умовою, щоб Відаль нічого про це не знав. У ту ніч Мануель був мовчазніший, ніж зазвичай, і не розтулив рота, доки ми не доїхали до центру міста. Він був худіший, аніж тоді, коли я бачив його останнього разу, і мені також здалося, що вік почав на нього впливати.
– У вас якісь неприємності, Мануелю? – запитав я.
Шофер стенув плечима.
– Нічого важливого, сеньйоре Мартін.
– Але я бачу, вас непокоїть щось…
– Дурниці зі здоров’ям. У моєму віці з’являється безліч дрібних проблем, ви ж бо знаєте. Але не це для мене головне. Для мене головне – моя дочка.
Я не знав, що можна на це відповісти, і лише кивнув головою.
– Я знаю, вона подобається вам, сеньйоре Мартін. Моя Крістіна. Батько завжди здогадується про такі речі.
Я знову відповів йому мовчанкою, що означала підтвердження. Ми більше не обмінялися жодним словом, аж поки Мануель не зупинив машину на початку вулиці Фласадерс. Він потиснув мені руку й ще раз привітав із днем народження.
– Якщо зі мною щось станеться, – сказав він, – ви ж допоможете їй, чи не так, сеньйоре Мартін? Ви зробите це для мене?
– Звичайно, Мануелю. Але що з вами може статися?
Шофер усміхнувся й попрощався зі мною помахом руки. Я побачив, як він сів у машину й повільно від’їхав. Я не мав у цьому цілковитої переконаності, але міг би заприсягтися: зі мною він мовчав майже всю дорогу, а тепер розмовляв сам із собою.
Цілий день я крутився в домі, прибираючи та наводячи лад, провітрюючи кімнати та кутки, про які забув, що вони й існують. Збігав на ринок і купив там цілий оберемок квітів, та коли повернувся, то виявив, що не знаю, куди заподілися ті вазони, у які їх можна поставити. Я одягся так, ніби збирався вирушити на пошуки роботи. Підбирав слова та привітання, які здавалися мені безглуздими. Заглянув у дзеркало й зрозумів, що Відаль мав рацію: я був схожий на вампіра. Кінець кінцем сів у крісло на галереї й став чекати з книжкою в руках. За дві години я не прочитав навіть першу сторінку. Нарешті точно о четвертій годині дня я почув кроки Крістіни на сходах і підхопився на ноги одним стрибком. Коли вона подзвонила у двері, я вже чекав там на неї цілу вічність.
– Привіт, Давиде. Я невчасно?
– Ні, ні. Навпаки. Проходь, будь ласка.
Крістіна чемно всміхнулася й пройшла в коридор. Я повів її до читальної зали, що була на галереї, і запросив