– Мати Божа, – промурмотів управитель.
Ніхто не наважувався ступити перший крок, і довелося мені знову очолити експедицію. Секретар тримав ліхтар високо вгорі, озираючись навколо з огидою в погляді.
Управитель і ревізор переглянулися між собою з виразом, який було неможливо розшифрувати. Коли побачили, що я на них дивлюся, банкір відповів мені незворушною усмішкою.
– Якщо вимести звідси пилюку й зробити добрий ремонт, то це буде палац, – сказав він.
– Палац Синьої Бороди, – уточнив управитель.
– Будьмо об’єктивні, – не погодився з ним ревізор. – У будинку досить довго ніхто не жив, а це завжди призводить до певних незручностей.
Я майже не звертав на них уваги. Я стільки разів мріяв про цей будинок, коли проходив повз його двері, що тепер майже не помічав його темного могильного вигляду. Я просувався вперед головним коридором, заглядаючи до кімнат та помешкань, де стояли та лежали старі меблі, накриті грубим шаром пороху. На одному зі столів досі була подерта скатертина, стояли посуд і таця з уже закам’янілими фруктами та квітами. Келихи та столові прибори залишилися там, ніби мешканці дому вибігли з-за столу, не встигши повечеряти.
Шафи були наповнені старим, витертим і злинялим одягом та взуттям. Були там шухляди, напхом напхані фотографіями, окулярами, перами та годинниками. Покриті порохом портрети дивилися на нас із комодів. Ліжка були застелені й накриті покривалами з білого тюлю, який світився в темряві. Монументальний грамофон стояв на столі з червоного дерева. На ньому була поставлена платівка, і голка проїхала по ній до кінця. Я здмухнув шар пилюки, який її накривав, і прочитав назву записаного на ній твору: «Лакрімоза» Вольфґанґа Амадея Моцарта.
– Симфонія в домі, – сказав ревізор банку. – Чого ще можна бажати? Тут ви житимете, як турецький паша.
Управитель скинув на нього вбивчим поглядом: він цієї думки явно не поділяв. Ми пройшли поверхом до кінцевої галереї, де на столі стояв кавовий сервіз, а розгорнута книжка чекала, поки той, хто сидить у кріслі, перегорне сторінку.
– Схоже, вони всі раптово розбіглися, не встигши нічого забрати, – сказав я.
Ревізор банку закашлявся.
– Можливо, сеньйор хоче оглянути кабінет?
Кабінет був розташований у гостроверхій вежі, куди можна було піднятися крученими сходами з головного коридору й на зовнішньому фасаді якої лишилися сліди всіх поколінь, що їх пам’ятало це місто. Вежа височіла над дахами кварталу Рібера й вивершувалася вузьким куполом із металу й кольорового скла, який іноді правив за такий собі маяк і з якого стриміла роза вітрів у формі дракона.
Ми піднялися