– Зараз вам здається, що настав кінець світу, але повірте мені, коли я вам скажу, що це найкраще, що могло з вами статися. Тут не місце для вас.
– А де для мене місце? – запитав я.
– Я вам співчуваю, Мартін. Повірте, я вам співчуваю. – Дон Басиліо підвівся й приязно поклав руку мені на плече. – Щасливого вам Різдва, Мартін.
Того ж таки вечора я забрав усе, що мені належало, зі свого письмового стола й, назавжди покинувши редакцію, яка досі була моїм домом, заглибився в темні й безлюдні вулиці міста. Повертаючись до пансіону, я підійшов до ресторану «Сет Портес», що був під арками дому, який належав родині Ксіфре´. Я стояв на вулиці й спостерігав крізь шибки вікон, як мої товариші сміються та бенкетують. Я зрозумів, що моя відсутність робить їх щасливими або принаймні допомагає їм забути про те, що вони ніколи щасливими не були й ніколи не будуть.
Решту того тижня я плив за течією, просиджуючи з ранку до вечора в бібліотеці «Атенео» і сподіваючись, що коли повернуся до пансіону, то знайду листа від головного редактора газети, у якому він проситиме, щоб я повернувся до редакції. Сидячи в одній із читальних зал, я знову й знову діставав візитну картку, яку знайшов у своїй руці, коли прокинувся в «Мрії», і починав писати листа своєму невідомому благодійникові Андреасу Кореллі. Потім завжди рвав його й наступного дня починав писати знову. На сьомий день, стомившись співчувати самому собі, я вирішив здійснити неминуче паломництво в оселю свого покровителя.
Я сів на потяг до Саріа` на вулиці Пелайо. Тоді він іще ходив на поверхні, і я вмостився на одному з передніх сидінь вагона й спостерігав, як вулиці стають дедалі ширшими й величнішими мірою того, як вони віддалялися від центру. Я вийшов на пероні Саріа` й сів у трамвай, із якого вийшов біля брами монастиря Педральбес. У той день було незвично тепло для цієї пори року, і з вітром долинали пахощі сосон та дроку, що витали над схилами гори. Я звернув на авеню Пірсона, яке вже почало урбанізуватися, і незабаром побачив обриси вілли «Геліус», які неможливо було не впізнати. Коли я зійшов угору схилом і наблизився до будинку, то побачив Відаля, що сидів біля вікна своєї вежі в одній сорочці й курив сигарету. Я почув музику й пригадав, що Відаль був одним із небагатьох жителів нашого міста, які мали у своєму володінні радіоприймач. Як добре мусив він бачити життя звідти, згори, і як погано мусив бачити його я.
Я привітав його помахом руки, і він так само відповів на моє привітання. Підійшовши до вілли, я зустрівся з водієм Мануелем; той прямував до гаража, несучи в одній руці цілий жмут ганчірок, а в другій – відро, у якому парувала гаряча вода.
– Я радий бачити вас, Давиде, – сказав він. – Як життя? Успіхи тривають?
– Робимо все, що можемо, – відповів я.
– Не будьте занадто скромним, бо навіть моя дочка читає про ті пригоди, про які ви розповідаєте в газеті.
Я проковтнув слину, здивований, що дочка шофера не тільки знає про моє існування, а й прочитала котрісь із тих дурниць, які я пишу.
– Крістіна?
– Іншої в мене нема, – відповів дон Мануель. – Сеньйор нагорі, у себе в кабінеті, ви можете туди піднятися, якщо