Працівники розчистили східці перед входом, аби ми могли безперешкодно пройти від дверей до автобусної зупинки. Проте болісна невизначеність щодо того, що ж очікує на іншому кінці, коли ти зійдеш з мікроавтобуса, змушувала більшість пожильців не ризикувати. Страх – порадник у всіх життєвих ситуаціях.
Рибна буря в чайній чашці якось сама собою втихомирилася. Це була лише справа часу, коли людську увагу відволіче щось інше. Аж ось і воно – оце «щось інше»: крім снігу, почали ширитися чутки про те, що міська рада хоче встановити тариф на паркування. Старі непокоїлися, що якщо доведеться згодовувати лічильнику зайвий євро, їхні діти приїжджатимуть рідше. Якби мої діти відкладали відвідини лише через один клятий зайвий євро, то хай би в такому разі взагалі мене не провідували. Коли я насмілився (напрочуд делікатно) висловити за кавою свою думку з приводу цього питання, вони відповіли, що мені легко говорити, бо, бачте, в мене ж нема дітей, та й відвідувачів ніколи не було.
У цьому є частка правди. Майже кожне ім’я в моїй адресній книзі викреслене. Двох уже могло не бути серед живих. Інші мене не пам’ятали. Лишилися тільки Еферт та Анья. Греме, Едварда та Грітьє в тій книзі не було. Не надто вражаючий перелік друзів, чи не так? Хоча загалом вибір є у кожного: або померти молодим, або ж побувати на безлічі похоронів. Нині я маю сходити ще максимум на п’ять, якщо не брати до уваги ті, куди піду лише із ввічливості.
Субота, 19 січня
П’ятниця – день «Фітнесу для гарного самопочуття». Це коли ти маєш щастя спостерігати, як старі шкапи в найхимерніших «гімнастичних» костюмах квапляться коридорами до «спортивної зали». У жінок ні стиду, ні бриду, а тому переді мною постає сльозогінне видовище: рожеві лосини, що яро стискають як не маслакуваті коліна, то одутлі желеподібні клуби; приталені футболки, які безжально дочавлюють те, що колись називалося персами. Тілесний декаданс тут у тренді, тому всі принади демонструються славно-явно. У моєму віці такі демонстрації не надто сприяють гарному самопочуттю.
Місце зустрічі – рідко використовувана конференц-зала, де столи відсунуті вбік, а стільці розставлені колом. Зазвичай виконувати вправи потрібно сидячи, аби не засмучувати прикутих до інвалідних візків. Трохи помахів руками та ногами у ритмі якоїсь життєрадісної музики. Ну і стогони. І гучні лементи про недуги, що не дають виконати певні рухи. «Я не можу зробити цього з колостомою» [8].
Потім час для гри з перекиданням м’яча. Зізнаюся, м’яч не надто в цій грі і задіяний. Більшість вправ отримують вокальні хорди, коли учасники нагороджують схвальними відгуками найпростіші порухи, так, наче то справдешній подвиг. Так, бува, матері аплодують малюку, котрий із двадцятої спроби таки зумів упіймати м’яча: «Так! Ти зробив це!