За кілька років до того я читав статтю в журналі «Life»[92], де висувалося припущення, що принаймні декілька відомих випадків полтергейсту були насправді телекінетичними феноменами; телекінез – це здатність рухати предмети силою думки. Існували свідчення, що молоді люди можуть мати таку силу, йшлося в статті, особливо дівчата в ранньому підлітковому віці, якраз коли в них уперше мало бути…
Бац! Зійшлися дві непов’язані думки – підліткова жорстокість і телекінез, і я отримав ідею. Утім, я не покинув свого поста біля «Washex» № 2, не почав бігати по пральні, розмахуючи руками та гукаючи «Еврика!». У мене бувало багато інших ідей, не гірших, а часом навіть кращих. А проте я подумав, що це може стати основою хорошої довгої оповідки для «Cavalier», а ще закрадалася думка про можливість публікації в «Playboy», який платив до двох тисяч доларів за коротку прозу. За дві тисячі баксів можна купити нову трансмісію в «б’юїк», і ще багато залишиться на продукти. Я поставив це оповідання на маленький вогонь на дальню конфорку – уже не зовсім свідоме, але ще й не несвідоме. Я встиг почати викладацьку кар’єру, перш ніж сів одного вечора і вирішив спробувати. Я написав три аркуші з одинарним інтервалом першої чернетки, відтак гидливо їх зжужмав і викинув.
У мене були чотири претензії до написаного. Першим і найменш важливим було те, що оповідка не зачіпала мене на емоційному рівні. Другим і трохи важливішим було те, що мені не дуже подобалася головна героїня. Керрі Вайт здавалася тупою і пасивною, вродженою жертвою. Інші дівчата кидали в неї тампони та прокладки, скандували: «Затикай! Затикай!», а мені було байдуже. Третім і ще важливішим було те, що мені не вдавалося освоїтися з середовищем і виключно жіночими другорядними персонажами. Я приземлився на жіночу планету, і єдина вилазка у дівчачу роздягалку в брансвікській школі кілька років тому не вельми допомагала тут зорієнтуватися. Найкраще мені вдавалося письмо, коли воно було інтимним, наче сексуальний дотик шкіри до шкіри. Із «Керрі» в мене було відчуття, ніби я в гумовому гідрокостюмі, який ніяк не можу стягнути. Четвертим і найважливішим за все було усвідомлення, що оповідка вистрілить, лише якщо буде довгою, може, навіть довшою за оповідання «Часом вони повертаються», яке й так стояло на дальшій межі обсягу, прийнятного для ринку чоловічих журналів. А ще ж має лишитися вдосталь місця для чирлідерок, які дивним чином забули вдягти трусики, – саме заради них чоловіки й купували ці журнали. Я не бачив сенсу витрачати два тижні або навіть місяць на написання повісті, яка мені не подобається і яку не можна буде продати. Тож я її викинув.
Коли я наступного