Але сталось інакше: гурт так остаточно і не розпався. Ми зрозуміли, що нам надто подобається грати разом, щоб кидати це діло, і що з кількома професійними музикантами на саксі та барабанах (а також, на самому початку, з нашим музичним гуру Елом Купером, який був осердям гурту) ми досить-таки добре звучали. Люди платили б гроші, щоб нас послухати. Небагато, не так, як за «U2» чи «E Street Band», – щось у межах того, що старі називають roadhouse money – невеличка платня за вхід на концерт у придорожньому ресторанчику. Ми вирушили з гуртом у тур, написали про це книжку (моя жінка фотографувала і танцювала, коли мала відповідний настрій, а це було доволі часто) і час від часу продовжували виступати. Інколи як «Remainders», а інколи як «Raymond Burr’s Legs». Учасники змінювалися: колумніст Мітч Елбом замінив Барбару на клавішних, Ел більше не грає з гуртом, бо вони з Каті не ладять; однак ядро залишилося: Каті, Емі, Рідлі, Дейв, Мітч Елбом та я… плюс Джош Келлі на барабанах і Еразмо Паоло на саксофоні.
Якось перед концертом у Маямі-Біч ми вечеряли китайською їжею, і я запитав у Емі, чи є яке-небудь питання, котрого їй ніколи не ставили на зустрічах із читачами, таке, що на нього все не випадає нагоди відповісти, коли стоїш перед натовпом благоговійних фанатів і вдаєш, ніби ти не такий, як усі, і залазиш у штани не кожною ногою по черзі, а одним махом. Емі помовчала й добряче замислилася, відтак сказала: «Ніхто ніколи не питає про мову».
Я в невимовному боргу перед нею і страшенно вдячний за ці слова. На той час я вже з рік чи довше носився з ідеєю написати книжечку про письменство, але стримувався, бо не довіряв власним мотивам: чому я хочу про це написати? З чого я взяв, що можу сказати щось варте уваги?
Проста відповідь: той, хто продав стільки примірників худліту, як я, точно має що сказати про письменство, – але проста відповідь не завжди істинна. Полковник Сандерс[3] продав до біса смаженої курятини, але я не впевнений, що комусь буде цікаво, як він її робить. Якщо вже я набрався самовпевненості, щоб розказувати людям, як писати книжки, то має бути краща причина, ніж мої популярність і успішність. Іншими словами, я не хотів писати книжку – навіть таку коротку, як оця, – після публікації якої почуватимусь або літературним пустобрехом, або трансцендентальним мудилом. Дякую, але на ринку вже вистачає таких книг і авторів.
Однак Емі мала рацію: ніхто ніколи не питає про мову. Питають в апдайків, делілло та стайронів, але ніколи – в популярних белетристів. Утім, багато хто з нас, пролів[4], дбає про мову – у свій скромний спосіб, – і багато хто дуже палко ставиться до мистецтва й ремесла розповідання історій на папері. Далі йде спроба коротко й просто розказати, як я прийшов у це ремесло, що про нього вже знаю і як ним займатися. Ітиметься про найголовніше – про мову.
Присвячую цю книгу Емі Тан, яка в такий простий і безпосередній спосіб дала мені знати, що її можна писати.
Друга передмова
Це коротка книжка, бо більшість книжок про письмо нафаршировані хернею. Белетристи, включно зі мною, не дуже розуміють, як працює те, чим вони займаються: чому виходить, коли добре, і чому не виходить, коли погано? Я подумав: чим коротша книжка, тим менше в ній херні.
Єдиним помітним винятком у правилі херні є книга «Елементи стилю» Вільяма Странка-молодшого та Е. Б. Вайта[5]. У ній майже або й зовсім немає херні (авжеж, вона коротка – 85 сторінок, значно коротша за цю). Скажу вам негайно, що кожному, хто прагне стати письменником, слід прочитати «Елементи стилю». Сімнадцяте правило розділу «Принципи композиції» каже: «Уникайте непотрібних слів». Я постараюся.
Третя передмова
Єдине ніде прямо не висловлене в цій книжці правило каже: «Редактор завжди має рацію». Із нього випливає: жоден письменник не дослухається до всіх порад свого редактора; всі ми грішні й не можемо сягнути редакторської досконалості. Іншими словами, писати – справа людська, а редагувати – божественна. Цю мою книгу, як і багато інших, редагував Чак Веррілл. І як завжди, Чаку, ти – божественний.
Стів
Життєпис
Мене приголомшила книга спогадів Мері Карр «Клуб брехунів». Не лише її лють, краса та ловко переданий діалект Південно-східного Техасу, але й цілісність: це жінка, яка пам’ятає все про перші роки свого життя.
Я не такий. У мене було дивне, смикане дитинство. Я ріс без батька, мати в перші роки мого життя часто переїздила і (я не до кінця в цьому впевнений) на певний час лишила нас із братом у котроїсь зі своїх сестер, тому що була на той момент фінансово та емоційно неспроможна дати нам раду. Можливо, вона просто ганялася за нашим батьком, який накопичив яких тільки можна рахунків, а тоді втік, коли мені було два, а моєму братові Девіду – чотири. Якщо це так, то вона його не знайшла. Моя мама, Неллі Рут Піллсбері Кінг, стала однією з перших у США емансипованих жінок, але не з власної волі.
Мері Карр подає своє дитинство у вигляді практично нерозривної панорами. Тоді як моє – затуманений пейзаж, з якого виринають окремі спогади, як поодинокі дерева… що мають