– Трохи більше року.
– Будь ласка, розкажіть мені все, що можете.
– Ну, я зустрів містера Ретчетта понад рік тому, коли був у Персії…
Пуаро перервав його:
– Що ви там робили?
– Я приїхав із Нью-Йорка, щоб оцінити можливості нафтової концесії. Не думаю, що ви захочете про це слухати. Мене з друзями добре обкрутили на цій справі. Мсьє Ретчетт жив у тому ж готелі. Він саме посварився зі своїм секретарем. Запропонував мені роботу, і я прийняв пропозицію. Тоді я був вільний, тому зрадів, що знайшов добре оплачувану роботу, так би мовити, без проблем.
– А потім?
– Ми подорожували. Містер Ретчетт хотів побачити світ. У дорозі йому заважало незнання іноземних мов. Тому я швидше працював гідом, ніж секретарем. Гарні були часи.
– Тепер розкажіть мені все, що знаєте про свого працедавця.
Юнак знизав плечима. На його обличчі на мить з’явилося збентеження.
– Це не так просто.
– Яке його повне ім’я?
– Семюель Едвард Ретчетт.
– Він був громадянином США?
– Так.
– З якої частини Америки він походив?
– Не знаю.
– Що ж, розкажіть мені, що вам відомо.
– Правда в тому, містере Пуаро, що я нічого не знаю! Містер Ретчетт ніколи нічого не розповідав ні про себе, ні про своє життя в Америці.
– Як думаєте, чому?
– Не знаю. Я собі уявив, що, можливо, він соромився свого походження, деякі чоловіки такі.
– Чи таке пояснення задовольняє вас?
– Щиро кажучи, ні.
– У нього були якісь родичі?
– Він ніколи не згадував про них.
Пуаро наполягав.
– У вас же мали виникнути якісь здогади щодо цього, містере Макквіне.
– Так, правда ваша. Перш за все, я не вірю, що Ретчетт – його справжнє ім’я. Я припускаю, що він покинув Америку, щоб утекти від когось чи від чогось. І гадаю, що йому це вдавалося аж до останнього часу.
– А тоді?
– Він почав отримувати листи… листи з погрозами.
– Ви їх бачили?
– Так. Його кореспонденція належала до моїх обов’язків. Перший лист прийшов зо два тижні тому.
– Ті листи були знищені?
– Ні, думаю, кілька ще й досі в моїх папках. Один із них Ретчетт розірвав у нападі люті. Принести їх?
– Якщо ви такі люб’язні.
Макквін вийшов із купе. Він повернувся через кілька хвилин і поклав перед Пуаро два аркуші досить потертого поштового паперу.
У першому листі було написано:
«Гадав, зіб’єш нас із пантелику й тобі зійде з рук, чи не так? Ніколи в житті. Ми полюємо на тебе, Ретчетте, і ДІСТАНЕМО тебе!»
Підпису не було.
Без коментарів, лише здивовано звівши брови, Пуаро взяв другий лист:
«Ретчетте, ми з тобою розправимося. Скоро. Ми тебе ДІСТАНЕМО, просік?»
Пуаро відклав листа.
– Стиль однорідний! – сказав він. – Та не все так просто з почерком.
Макквін втупився в нього.
– Ви, може, й не помітили,