– Ширлі, принеси містерові Гаррі смачного холодного пива, ти мене чуєш?
Я дістав свою пачку грошей. Вродливі остров’янки, побачивши їх, защебетали, як горобці, а Ма Едді закотила очі й пригорнула мене міцніше.
– Скільки я вам винен, місіс Едді?
Від червня до листопада триває довгий мертвий сезон, коли риба не підпливає до нашого острова, і Ма Едді допомагає мені перебути цей голодний час. Я схилився над прилавком з кухлем пива в руці, вибираючи потрібні мені товари й милуючись ніжками дівчат, які у своїх міні-спідничках раз по раз сходили по щаблях драбини вгору, щоб зняти для мене щось із полиць. Старий Гаррі завжди почувається добре й упевнено з тугою пачкою зелених у задній кишені.
Потім я рушив на заправку компанії «Шелл». Менеджер зустрів мене в дверях свого офісу, розташованого між великих сріблястих цистерн з пальним.
– Вітаю, Гаррі, я виглядав тебе весь ранок. Начальство давно допікає мені твоїм неоплаченим рахунком.
– Більше виглядати не треба, брате, – сказав я йому.
«Танцівниця», як і більшість вродливих жінок, була надто дорогою полюбовницею, тож коли я знову заліз у свій пікап, пачка зелених у моїй кишені помітно потоншала.
Мої хлопці чекали на мене в садку «Лорда Нелсона», де подавали пиво. Острів дуже пишається своїми зв’язками з Королівським флотом, дарма що вже давно не належить до британських володінь і шостий рік утішається незалежністю; але довгі двісті років перед тим він був базою британського флоту.
Відкритий бар прикрашали старі картини давно померлих художників. На тих картинах красувалися великі кораблі, що пливли протокою чи стояли на якорі у Великій гавані біля Адміралтейського причалу. Були серед них і військові лінкори, і торгові судна «Джона й компанії», які робили тут короткий перепочинок, перш ніж вирушити далі на південь – до мису Доброї Надії й Атлантичного океану.
Острів Сент-Мері так і не забув ані свого місця в історії, ані адміралів, ані могутніх кораблів, що зупинялися тут. «Лорд Нелсон» – пародія на колишню велич острова, але я ціную його занепалу, побляклу елегантність та відданість минувшині більше за ту потвору зі скла й бетону, що її «Гілтон» збудував над самісінькою гаванню.
Чаббі та його жінка сиділи поруч на лаві під найдальшою стіною, обоє в недільному вбранні, і тільки воно, до речі, й допомагало їх розрізнити: на Чаббі був костюм-трійка, куплений ще на весілля, тож де-не-де вже бракувало кількох ґудзиків, а ті, що залишились, ледь трималися, на голові в нього сидів морський кашкет, обліплений зусібіч кристалами солі й обляпаний риб’ячою кров’ю, тоді як його дружина була в довгій чорній сукні з важкої вовни, добряче вилинялій та позеленілій з часом, і в чорних зашнурованих доверху черевиках. Що ж до їхніх облич, то вони були майже однакові, кольору темно-брунатного дерева, от тільки Чаббі щойно поголився, а його жінка мала ріденькі вусики.
– Вітаю