– А судячи зі слів Ґровера, я взагалі не можу знайти жодної причини сподіватися на те, що нас шукатимуть. Немає жодного документа стосовно нашого польоту – пілот не заповнював ніяких паперів, бо вони, за його словами, були не потрібні. І – ось ця частина подобається мені понад усе, – дві дорослі людини з вищою освітою сіли в літак, не сказавши про це жодній живій істоті. Ми зробили все, щоб цей політ наче й не існував.
Ешлі ошелешено дивилася на Ґровера.
– Але ж він таки існував… – Вона перевела погляд. – Я просто думала, що ми швиденько долетимо до Денвера… Втечемо від тієї бурі. У мене з’явиться двоє нових друзів. І я покваплюся далі у своїх справах…
– Ешлі, пробач мені, будь ласка, – урвав її я. – Знаю, що понад усе тобі хотілося б опинитися десь у манікюрному салоні або готуватися до передвесільної вечері.
– Не звинувачуй себе, – вона похитала головою. – Ти ж хотів як краще. Я була дуже рада, що ти запропонував мені полетіти. Звісно, не зараз, – вона окинула поглядом нашу «печеру» та лягла на свій мішок. – Ми з подругами планували їхати у спа на масаж. Чув про масаж гарячими камінцями? Ото на такий. А тепер замість гарячих камінців у мене крига. Й одна холодна каменюка, – кивнула вона в бік уламка скелі, на який я спирався. – Десь там зараз весільна сукня, яку нікому вдягти, та наречений, котрого ніхто не чекатиме біля вівтаря. Знаєш, скільки коштувала та сукня?
– Я певен, сукня нікуди не дінеться. І наречений теж, – я знову простягнув їй чашу з водою, і вона допила. Це вже сімсот мілілітрів. – Зараз твій гумор – це дар.
– А наскільки буде смішно, якщо я скажу, що хочу попісяти?
– Ну, насправді це добре. І не дуже добре водночас. – Я бачив, як вона лежить на мішку без жодної змоги поворухнутися.
– То як ми до цього поставимося?
– Треба придумати, як це владнати таким чином, щоб не тиснути на пошкоджену ногу. Господи, що завгодно віддав би зараз за катетер.
– Е, ні. Не треба отих штук. Терпіти їх не можу. Цей отвір загалом не призначений для того, щоб щось туди встромляти.
Я дістав з рюкзака одну зі своїх туристичних пляшок із широким горлом.
– Ну, тоді ось таким трибом.
– Що, просто отак?
– Ну, оскільки збігати за кущ ти не хочеш, то доведеться робити це тут. Я допоможу. – Я видобув свій швейцарський ніж. – Штани треба буде розрізати до стегна збоку, а під тобою я викопаю ямку для пляшки та своєї руки. Якось так. Відсунемо твою білизну – і попісяєш у пляшку.
– А я думала, гірше вже нікуди.
– Мені ще й доведеться перевірити кількість сечі та її колір.
– Колір?
– Чи немає крові. Бо якщо є, то імовірне пошкодження внутрішніх органів.
– Гадаєш, мені замало пошкоджень?
– Ну, я хочу точно знати, що їх немає.
Я розрізав штани та відсунув одяг убік. Спершись на здорову руку, Ешлі обережно підняла своє тіло.
– Кажи, коли можна, – глянула вона на мене.
Я підсунув пляшку та кивнув.
– Мабуть, це найпринизливіша