Пролог
Привіт.
Не знаю точно, котра зараз година. Ця штука має записати час. Я кілька хвилин як прокинувся. Ще темно. Не знаю, скільки я був непритомний. Крізь розбите лобове скло падає сніг – у мене обличчя вже кригою взялося. Важко кліпати. Шкіру наче пофарбували. Тільки на смак інакше.
Мене усього трусить… Дихати теж важко. Наче хтось сидить на грудях. Гадаю, два чи три ребра точно зламані. Є підозри, що легеню прохромило кісткою.
Вітер не вщухає, і хвіст фюзеляжу постійно гойдає. Ну, чи що там лишилося від хвоста. Над моєю головою щось шкрябає плексиглас[1] – мабуть, гілка. Звук просто гидотний – наче хтось нігтями дере шкільну дошку. Звідкілясь іззаду теж дме холодом. Раніше там був хвіст. Пахне пальним – мабуть, у баках зосталося чимало. Мене страшенно нудить.
На мені лежить рука. Пальці холодні та перекручені. На одному – тоненька обручка. Це рука Ґровера. Він помер ще до того, як літак зачепив дерева. Не знаю, як він примудрився посадити цю пташку і не вбити мене.
Коли ми злітали, температура була близько —10 °С. Зараз – не знаю, але на відчуття набагато холодніше. Ми на висоті плюс-мінус три з половиною тисячі метрів. Навряд чи ми встигли пропáдати більш як двісті метрів, перш ніж Ґровер завалився на крило. Приладова панель не світиться та вся запорошена снігом. Іноді мерехтить індикатор GPS.
Десь тут собака. Хвіст та зуби, а не собака. Шерсть коротка, розміром трохи більша за хлібину. Дихає з якимось моторошним хрипінням. Мабуть, зовсім малий стомився. О, а ось і він! Ходи до мене, хлопчику… Та ні, ні, не сюди. Ось так. Ой, ну добре, лижи, тільки не гарцюй тут. Як тебе звати, малий? Страшно? Розумію, малий, мені теж…
Не пам’ятаю, як звати собаку…
Так, я знову тут. Що, довго я був без тями? Тут зі мною пес – під пахвою гріється, під пальто. Я вже розповідав про нього? Як же його звати?..
Він теж труситься, аж повіки тремтять. Кожного разу, як виє вітер, він підскакує та починає вити у відповідь.
Не можу чітко згадати, як усе сталося. Ми з Ґровером розмовляли… Він був за штурвалом… Брав трохи праворуч… Приладова панель світилася синіми та зеленими вогниками. Під нами – суцільна темрява, жодного ліхтаря миль на шістдесят навколо. На борту була жінка – вона квапилася до свого нареченого… У неї мала бути передвесільна вечеря абощо… Піду пошукаю її.
Вона непритомна, але серцебиття відчувається. Очі заплющені, набряклі. Зіниці розширені. Мабуть, струс мозку. На обличчі кілька порізів – можливо, доведеться зашивати. У правому плечі точно вивих, а ліве стегно зламане. Перелом закритий, але видно, що нога лежить під неприродним кутом та сильно набрякла. Треба буде перевірити, у якому вона стані, – ось тільки трохи віддихаюся.
Стає дедалі прохолодніше. Мабуть, наближається буря. Треба у щось загорнутися, бо інакше до ранку ми не доживемо. З ногою будемо розбиратися пізніше.
Рейчел… Слухай, я не знаю, скільки у мене ще є часу… я не знаю, чи ми зможемо звідси забратися… але… я беру свої слова назад. Я був неправий. Я розсердився і тому наговорив того. Правда. Ти думала про нас – не про себе. Тепер я це розумію. Ти від самого початку мала рацію. Завжди є шанс.
Завжди.
Розділ перший
Краєвид був ніякий. Типовий похмурий січневий день. За моєю спиною висів телевізор – там по якомусь каналу передавали новини, і нью-йоркський ведучий розповідав, що аеропорт зачинено через кепські погодні умови. Я притис лоба до скла й подивився на летовище. Хлопці у жовтих комбінезонах розвозили багаж по літаках, і за їхніми маленькими вантажівками з безліччю причепів зміїлися довгі доріжки у снігу. Поруч зі мною на пошарпаній шкіряній валізі сидів утомлений пілот і крутив у руках картуз. Вочевидь, іще сподівався дістатися додому та провести ніч у власному ліжку.
На заході злітну смугу не було видно за хмарами, але зрідка вітер розганяв туман і відкривалися такі собі вікна надії. У Солт-Лейк-Ситі аеропорт оточений горами. На сході засніжені вершини навіть виступають над хмарами. Я завжди любив гори. На якусь мить я замислився: цікаво, а що там за ними?
Я мав злітати о 18: 07, але, судячи з того, що інші рейси сильно затримують, то мій раніше від завтрашнього ранку не рушить. Якщо рушить узагалі. Спостерігати за червоним написом «Затримано» на табло набридло, і я перейшов у куток зали до стіни. Тут я всівся, дістав теки з історіями хвороби пацієнтів за минулий тиждень та почав на диктофон записувати звіти, діагнози й рекомендації. Загалом я працюю і з дорослими, але наразі більшість тек у моїх руках належала дітям. Багато років тому Рейчел – це моя дружина – переконала мене звузити спеціалізацію до спортивних травм у дітей. І вона мала рацію. Я ненавиджу, коли діти шкутильгають, заходячи у мій кабінет, але обожнюю, коли вони вибігають з нього здоровими.
Мені