Іншим проектом Андрія Боголюбського, що безперечно мав київське походження, стала побудова Золотих воріт. І собор, і Золоті ворота досі стоять і служать нагадуванням про амбіції володимирського князя. Як колись Ярослав Мудрий, Андрій наслідував уже існуючу імперську столицю, щоб затвердити свою незалежність від неї. У північно-східній Русі він був не єдиним, хто марив Києвом. Дехто з дослідників вважає, що річки в околицях Володимира дістали назви після своїх київських прототипів: Либідь, Почайна та Ірпінь.
І Ярослав Мудрий, і Андрій Боголюбський були руськими князями і, мабуть, мали схожі етнокультурні риси, але їхні будівничі проекти свідчать, що вони мали різне ставлення щодо земель Русі. Ярослав був відданий Києву та своїй величезній державі, що простягалася від цього міста до Новгорода, це відрізняло його від Святослава, який не мав такого зв’язку, і Володимира Мономаха, чиї основні прагнення стосувалися Руської землі навколо Києва, Чернігова та Переяслава. Андрій відрізнявся від попередників більшою прихильністю до власної вотчини, ніж до об’єднаної Руської держави. Цю зміну прагнень руських князів слід розглядати в контексті розвитку руської ідентичності, яка знайшла своє відображення на сторінках руських літописів та юридичних текстів.
Автори «Повісті минулих літ» (завдання записувати події та коментувати їх переходило від одного покоління ченців до іншого) змушені були погоджувати три історичні ідентичності у своїй розповіді: руське походження скандинавських правителів Києва, слов’янські корені освічених еліт та місцеву племінну самобутність. Хоча київські правителі та їхні піддані прийняли назву «Русь», слов’янська, а не скандинавська ідентичність, що асоціювалася з цією назвою, стала основою їхньої самоідентифікації. Більшість підданих Рюриковичів були слов’янами. Більше того, поширення слов’янської самосвідомості за межами Київської землі було тісно пов’язане з прийняттям християнства з Візантії та впровадженням церковнослов’янської мови як мови богослужіння, проповіді та інтелектуального дискурсу Русі. Християнство з’явилося і в слов’янських, і в неслов’янських частинах держави в «шатах» слов’янської мови та слов’янської культури. Що більше Русь ставала християнською, то більше вона й слов’янізувалася. Київські літописці поєднали місцеву історію з історією балканських слов’ян, історією Візантії та включили її до історії християнського світу.
На місцевому рівні племінна самобутність повільно, але невпинно поступалася ідентифікації з місцевими князівствами – центрами військової, політичної та економічної влади, пов’язаними з Києвом. У літописах згадки про місцеві племена з часом почали поступатися згадкам про князівські резиденції та землі.