Прадавні єгиптяни вірили: душа живе в голові людини, відтинання голови, вважали вони, здатне повністю її знищити, тож страчений таким способом уже не міг розраховувати на потойбічне життя. Йому не було прощення. А тому, хто не мав душі, не було життя і на тому світі. За тодішніми законами, страчених таким способом – відтинання голови, коли знищувалася душа, ховали окремо від злочинців, позбавлених життя іншим способом.
І, звісно ж, поза межами кладовища, часто в безлюдних краях чи на роздоріжжі, в ярах і чагарниках. А про пустелю годі було й казати. І тому, що обезголовлені, не мали права жити в потойбічному світі, живі такої кари боялися і були готові на будь-яку смертну кару, тільки не на відтинання голови, бо при цьому знищується душа.
Одні запевняють, що душа – внутрішній психічний світ людини, з її настроями, переживаннями й почуттями – хіба не так? А ось віряни скажуть більше: душа – безсмертна нематеріальна основа в людині, що становить суть її життя, вона є джерелом психічних явищ і відрізняє її від тварини…
А загалом душа живе, і її треба берегти, бо мертва душа – мертва й людина.
Душа – це її жива плоть, тоже бережімо свої душі, – закликають люди Божі.
Навіть умираючи, люди старалися зберегти душу.
«Якщо вже заслужив смертну кару своїми злодіяннями, – казали, – то краще бути повішеним чи й навіть живцем спаленим, аніж обезголовленим… Бо на тім світі без душі нікого не приймають. Ти станеш тут ніким по своїй загибелі, ніким будеш і в потойбіччі. А втрата душі – найстрашніша кара не лише для живих, а й для мертвих…»
І всі жахалися такої страти, навіть просто дивитися, як людині відтинають голову. І лише цар Петро полюбляв таке видовисько, тільки що – і виносив свій традиційний вирок: позбавити голови!
І неодмінно з’являвся на місці страти, аби подивитися, як те дійство буде чинитися і як людська голова, бризкаючи кров’ю, впаде на плаху…
І наділа Марія Гамільтон, двадцяти п’яти років, білу сукню, заплела у волосся чорні стрічки. Коли її вивели на площу до ешафоту, де засуджену вже очікував кат із сокирою, всі, побачивши її, завмерли. «Девица была так прекрасна: ни долгие дни в темнице, ни жестокие пытки не смогли загубить красоту…»
Петро – а він на цих стратах, як уже мовилося, завжди був присутній, це йому приносило велике задоволення, – цар підійшов до колишньої коханки і голосно попросив її молитися на небесах за всіх грішних, які залишаються на землі грішній…
Засуджена, певно, думаючи про щось своє, чи була надто розгублена, невиразно кивнула головою і, ворухнувши білими губами, щось хотіла було попросити царя, як він схопив її за плечі, поцілував у ті білі, вже безкровні губи і, підійшовши до ката, щось йому шепнув.
Натовп полегшено перевів подих, засуджена теж. Усі збагнули: той шепіт катові