Туга за коханою Софією, наруга, що її над ним учинили з наказу Петра, швидко вкоротять йому віку, у мерзлій землі виколупають – земля була як камінь, архангельські зими суворі – сяку-таку яму, в якій його сяк-так і загребуть. Кажуть, що тіло його вигребуть білі ведмеді та залишать з нього самі лише потрощені кістки…
Софію тим часом постригли в черниці під ім’ям Сусанни. Вона проживе в монастирі ще п’ятнадцять років і піде в інший світ у 1704 р. За іншими даними, фаворит переживе її буцімто на десять років і помре в архангельському селі – його таки загребуть у мерзлу землю – у 1714 році.
Перед смертю Софія була спокійна і якась аж умиротворена – наче щось спізнала таке, що недосяжне для інших. І навіть попрохала називати її Софійкою – «Я такою іду із цього світу, – казала. – Не Софією, а Софійкою…»
І ще казала:
– Дякуючи князеві Голіцину, я спізнала, що таке справжня любов, хоча спершу й не вірила в неї. Гадала, що то все людські вигадки… фантазії. Але коли поруч був князь Голіцин – а він завжди був зі мною поруч, – я жила, жила, як у раю.
Передихнула.
– А може… Може, й справді я жила з коханим у раю, де закохані живуть… І зараз до нього збираюсь. І коли ми з ним стрінемося, щоб ніколи більше не розлучатися, ми теж будемо в раю… У тім раю, що його любов надає людям…
Із законною своєю дружиною цар Петро після того, як закрутив роман із Анною Монс, формально ще перебував у шлюбі – і не розлучався, і не жив. Мабуть, тому, що на Русі цар не міг розлучитися із законною жоною-царицею, а ось запроторити її в монастир замість розлучення міг. Петро й вирішив запхати в келію монастиря свою законну жону-царицю, – та й нащо вона йому, як він, давно охолонувши до неї (а втім, він і не мав до неї гарячих почуттів), жив – і жив відкрито в Німецькій слободі з Анною Монс.
Поки ще була жива його мати, яка й женила Петра на Євдокії, цар намагався не демонструвати своєї антипатії до жони-цариці. Дотримувався якоїсь, бодай вже й лицемірної пристойності, але після смерті Наталії Кирилівни Петро поїхав до Архангельська, не передавши дружині жодної, бодай куцої, записки, всіляко демонструючи, що вона для нього не існує.
Та Євдокію за традицією, чи радше за інерцією, ще називали царицею і жила вона з сином Олексієм у палаці в Кремлі, але її родичі Лопухіни, які обіймали до того високі державні посади, на той час потрапили в опалу, були позбавлені своїх посад і взагалі будь-якої честі, бо вже не вважалися родичами царю. А він більше не вважався їхнім зятем. І тоді Євдокія перейшла на бік тих осіб, які були невдоволені політикою, як і самим правлінням Петра.
Петро затаїв на них злобу. Дні їхні, здавалося, вже були полічені.
Але так минуло чи не три роки – після смерті цариці Наталії Кирилівни, – Петро і не жив з її невісткою, але й не виганяв її з Кремля, хоча постійно погрожував це, врешті-решт, зробити.
І