Ідеологія. Дмитро Донцов

але здоровий куліш забезпечення свободи культури та суспільного самовизначення», за «можливість… розпоряджатися своїми, місцевими відносинами»[81]… Отже, та сама піч, від якої мусить почати свій державницький танець українське провансальство: місцеві відносини, громади, повіт, рідна дзвіниця; держава ж – це делікатес не для мужицького шлунка і не для мужицького розуму… Що головний ідеолог українського народництва був у суті речі анархістом, це без озву визнають і його учні, і він сам. Ідеальний громадянин, казав Драгоманов, «буде байдужий до того, як там впорядкується вище державне начальство, а більше налягатиме на те, щоб збільшити власне волю кожної особи, волю кожної людської породи, спілки, громади, країни, – щоб, скілька мога, зменшити силу державного начальства, перед силою особи, громади і щоб дати їм більше способу для того, щоб заложити живі початки порядків безначальних, безпанських і бездержавних», тобто – початки анархізму.[82] В цьому дусі виховували ряд поколінь не лише провідники українства, але й уся українська активна інтелігенція. За авторитетним твердженням найбільшого з живучих наших істориків, «нова українська історіографія… жадібно ловила прояви народнієї активності і, зокрема, з особливою увагою спинялася на таких виступах народних мас, які скеровувалися проти держави, а саме: конфлікти віча з князями в XI–XII століттях, опозиція Запоріжжя гетьманському режимові в XVII і XVIII століттях, усе це було улюбленою темою української історіографії, популярної літератури, белетристики, театру тощо».[83] Цінне визнання!

      Держава як щось загальне, що стоїть над усім окремим, виводила з рівноваги кожного провінціала, правого чи соціаліста. Видумала її властиво буржуазія, видумала якусь абстрактну державу, поставила її на словах «вище за всі класи, стани, інтереси» і патякає, що «держава не хоче того, не може того, не повинна того, як якась надлюдська, надприродна істота, окультна сила, ніби втілення ідеї Бога»[84]… В цій озлобленій тираді відбилася вся душа соціалістічного міщанина. Буржуазія, звісно, тут ні до чого, бо таке поняття держави існує так довго, скільки існують самі держави, але суть ненависті кожного міщанина до держави тут віддана дивово! Він її не терпить передусім тому, що вона надлюдська, тобто тому, що має свою мету й етику, до якої не можуть піднятися ідеологи голоти, що турбуються лише про мир, вигоду та «кусень чорного хліба»; тому, що примушує коритися їй анархічну, задивлену в свої приватні справи одиницю; тому, що вона, іронізував Драгоманов, існує «Божою милістю», тобто, незалежно від одиниць і над ними. Він ненавидить її за властивий їй, а чужий йому, елемент влади, бо вона наказує. Врешті, тому, що вона окультна, абстрактна сила, тобто така, що стоїть понад кавзальною причинністю світу окремих явищ, що не рахується з розумом індивідума і свої абстрактні, тривалі цінності ставить над конкретними цінностями одиниці: його добробут, життя, його конкретне і, як казав Франко, вічне тіло, з його непередавненими