Дорога до нього була доволі легкою для українського провансальства. Першим етапом була власне ця парафіяльність, цей дух провінціоналізму, що дивився на державу з точки зору приватних чи повітових інтересів, або суверенної особистості (гуманізм), далі йшло ототожнювання цих інтересів із інтересами нації загалом, унаслідок чого повстало аполітичне українство, як питання культурне, педагогічне або справа демосу, коли нація уявлялася як єдність суто культурна або класова. Нарешті прийшов анархізм, у чистому вигляді, коли нехіть до чинника збірної влади (що є суттю поняття держави) кристалізувалася поволі в теорію. Вочевидь, що наш рідний анархізм не був анархізмом Ґрава, Малатести, Реклю, або хоча б Штірнера, він був такий самий незачепний, недокровний і прекраснодушний, як і все провансальство, і, знову ж таки, не був виявом волі до чого, лише виявом волі від чого; пасивним невизнанням моменту влади, зовсім чужого та незрозумілого провансальцям. Цей анархізм був логічним наслідком усієї ідеології нашого провансальства. На ньому мала скінчитися ця ідеологія, бо повна свобода одиниці та груп важко мириться з державним примусом, як і з щастям тієї «мирної країни», яка передусім не хоче, аби її виривали з її мертвого сну. Ми вже бачили, як Драгоманов проповідував махнівську ідеологію «розбавляти будь-яку державну силу». В pendant до цього його учень-професор дозволяє демократії порахуватися з державою (також із будь-якою, навіть своєю). Явно анархістські нотки, розсипані в усіх його творах, особливо у «Вільній спілці» та в передмові до «Громади». Пішли за ним і його наступники й учні. «Всі люди на землі, – читаємо в одного популяризатора та вульгаризатора ідеї вчителя, – собі браття, а тільки панські й погані державні порядки роблять між ними ворогів одних другим». Державний примус, – а яка держава є без примусу, яка держава не є панська? – є лихо саме в собі, а тому «всі народи землі повинні заснувати вільну спілку між собою». Як має виглядати ця вільна спілка? Висловлюючись тим елегантним «народницьким» стилем, який впровадив у нашу публіцистику Драгоманов, ця спілка має бути «без попів і без панів» (мабуть, і з правом сецесії), без начальства, бо «безначальство – ідеал маси», а маса, особливо темна – бог соціалістів і радикалів.[78]
Ідеал суто анархістський, суто плебейський! Для кожного плебея будь-яка організація, що бере з нього початок, що посилає його, якогось архангельського мужика, битися з якимось там турками за протоки, – є, вочевидь, абсурдом, порушенням його вільності. Тому ліпше без тієї організації. Краще право довільної сецесії «захочу – полюблю, захочу – разлюблю»! Ліпше замкнутися в своєму повіті і бути вільним. В тому ж «Капіталі» народницького міщанства читаємо, що держава обмежує людську свободу, і вже тому ця установа є підозрілою в очах будь-якого щирого народолюбця. Та ж будь-яка колективна організація не існує для інших цілей, лише для забезпечення нашої волі, в державі ж немає волі і не