Ідеологія. Дмитро Донцов

народів, що повставали з руїн історії, й усе – в ім’я примітивних інтересів голоти, якій не було діла до політики. В редакційній статті редагованого Драгомановим «Народу» читаємо, що «приміром, серби, болгари, румуни показують нам наглядно», що сама по собі політична свобода «зовсім ще не означає поправу долі робочого люду», отже, не може бути метою в собі. Так само, на його думку, боротьба чехів за самостійність, «боротьба о право корони чеської… спричинила чеському суспільству величезну шкоду». Він же ж криво дивиться й на ірландський національний рух тому, що «в тому гомрулєрстві справа економічна була відсунена трохи назад перед справою державною». Крім того, він принципово проти національного відмежування Ірландії, бо воно скривдить… ольстерців, а для нього жменька останніх, вочевидь, має такі самі права, як уся Ірландія, і в кожному разі коритися волі всієї нації не має жодної потреби. З тих самих причин він проти приєднання до української етнографічної території тодішньої Угорської Русі, бо вона «не має економічно нічого спільного з Галичиною». Взагалі розділ територій згідно з етнографічними кордонами не подобається йому. Ліпше, не порушуючи статус-кво, обмежитися «загальними законами про національності та адміністративною автономією громад.[76]

      Прошу перечитати ще раз цю цитату Драгоманова, де потреба боротьби за власну державу міряється шлунковими інтересами народу, і порівняти його з ось цими словами відомого італійського історика П’єтро Орсі. «Незважаючи на добру й упорядковану адміністрацію, якої інші частини Італії могли б заздрити, почала невдовзі (в Ломбардії та Венеції) проявлятися жива опозиція проти уряду австрійського з тієї тільки причини, що був він чужим урядом». Перший уривок і другий – мова хама і мова пана.

      Ця мова, врешті, не була властивістю того чи іншого представника нашого провансальства, лише його цілісності. Відгуки її знаходимо і в відгуках деяких галичан: «Нам усе одно, який прапор буде в Києві віяти», аби лиш і «ми» були під ним, і в пам’ятній заяві наддніпрянців про вибух війни (в «Українській жизні» та «Раді») в обороні російського «отечества», і в творах різних ідеологів провансальства. Безперечно, прагнення забезпечити непорушність території нації є вищою формою об’єктивації національної волі, ніж турбота про «щастя» цього покоління, – та в суті речі, поки в цьому прагненні зрікаються з ролі активного чинника, задовольняючись роллю знаряддя в чужих руках, не можна цей потяг назвати державницьким.

      Я, ми (народ, голота), добробут, клас, земля (територія) – ось були ті реальності, які «видів» наш провансалець і в ім’я яких відкидав він усілякі фантоми. Ще однією з таких реальностей була провінція, власна парафія, те, що він міг бачити з висоти рідного смітника. Так, поруч із іншими партикулярними цінностями, які в нас протиставлялися «загальному», колективу нації, з’явилася ще одна – партикуляризм у властивому значенні того слова. Особливо помітний цей партикуляризм у галичан (про це в іншому зв’язку),