Зоряні миті людства. Новели (збірник). Стефан Цвейг

вслухаючись і придивляючись, щоб відбити несподіваний напад тубільців. Спека в чадному і душному мороці коло підніжжя лісових велетнів, над високим зеленим склепінням яких нещадно палило сонце, забивала дух. Обливаючись потом, з осугою на вустах, військо у важких обладунках ступало далі миля за милею. Інколи раптом спадали ураганні зливи, струмочки за мить обертались у бурхливі річки, які доводилось переходити або в брід, або по хитких імпровізованих місточках, що їх швидко споруджували і зв’язували ликом індіанці. З провіанту іспанці мали тільки жменьку маїсу. Бліді від безсонних ночей, голодні, спраглі, оточені хмарами комашні, що жалила і ссала кров, вони пробивали собі шлях уперед в одязі, роздертому колючками, зі зраненими ногами, запаленими очима і розпухлими від укусів пискливих москітів обличчями, не маючи спочинку вдень і спокійного сну вночі, й невдовзі цілковито виснажились. Уже після першого тижня походу більшість вояків не витримували злигоднів, і Нуньєс де Бальбоа, знаючи, що небезпеки, власне, чекають на них попереду, наказав, що всім хворим на пропасницю та знесиленим краще повернутися назад. Він хотів наважитись на вирішальне завдання тільки зі своїми найдобірнішими вояками.

      Зрештою місцевість почала підніматися. Джунглі посвітлішали, бо тільки на заболочених низинах вони здатні демонструвати всю свою тропічну пишноту. Але тепер, коли затінок уже не захищав, прямовисне екваторіальне сонце нещадно й дошкульно нагрівало важкі обладунки. Повільно і лише короткими переходами виснажені іспанці долали етап за етапом горбисту місцевість, аж поки добулися до гірського ланцюга, що, наче кам’яний хребет, ділив невеличку відстань між двома океанами. Мало-помалу розкрилися обрії, потім посвіжішало повітря. Здавалося, ніби після вісімнадцятьох днів героїчних мук найтяжчі труднощі вже подолані, вже височів попереду гірський гребінь, із верхівки якого, за словами індіанського вождя, можна бачити обидва океани: Атлантичний і ще не знаний і не бачений Тихий. Але саме тепер, коли, здавалося, був остаточно подоланий затятий опір підступної природи, перед іспанцями з’явився новий ворог: касик тих земель, що сотнями своїх воїнів загородив чужинцям шлях. Та в битвах з індіанцями Нуньєс де Бальбоа набув великого досвіду. Вистачило дати залп з аркебуз, щоб штучні грім та блискавка знову справили на тубільців свою випробувану чарівну дію. Перелякані з зойками розбіглися, гнані ще далі іспанським вояцтвом, яке пішло в наступ, і велетенськими собацюрами. Але замість радіти легкій перемозі, Бальбоа, як і всі іспанські конкістадори, позбавив її честі мерзенною жорстокістю, віддавши певне число зв’язаних безборонних полонених – то був ерзац двобоїв із тваринами і гладіаторських ігор – живцем на поталу зграї голодних псів, які роздерли, розшматували й пожерли бідолах. Огидним убивством Бальбоа зганьбив свою останню ніч перед своїм безсмертним днем.

      Іспанським конкістадорам було властиве унікальне і незбагненне поєднання різних рис