лютому 1822 року Ґете пережив найтяжчу хворобу, невідступна гарячка струшувала тіло, багато годин поспіль видавалося, ніби свідомості, а водночас і самого поета вже немає. Лікарі, що не бачили ніяких виразних симптомів і лише відчували небезпеку, були безпорадні. Але хвороба зненацька, як прийшла, так і зникла: в червні Ґете поїхав у Марієнбад цілком зміненим чоловіком, бо мало не видавалося, що той напад хвороби був лише симптомом душевного омолодження, «нової статевої зрілості»; замкнений, затверділий педантичний чоловік, у якому поетичне майже зашкарубнуло до вченості, через кілька десятиріч уже знову всім єством дослуховується до почуттів. Музика «розгортає його», як казав Ґете, він навряд чи може грати на роялі, бо на очі йому майже одразу навертаються сльози, а надто тоді, коли чує, як на роялі грає така гарненька жіночка, як Шимановська; він шукає молодості в найглибшому інстинкті, і товариші з подивом дивляться, як сімдесятичотирирічний чоловік до півночі базікає з жінками, бачать, як він, після багаторічної перерви, знову стає до танцю, причому йому, як гордо розповідає він, «під час зміни дам у руки дістаються здебільшого найгарніші діти». Його застигле єство наче дивом розтануло того літа, і, хоч яка тепер тріснута його душа, вона піддається владі давнього чарівника, вічної магії. Щоденник зрадливо повідомляє про «милі сни», які всякчас пробуджують у ньому «давнього Вертера»; жіноча близькість надихає його на віршики, жартівливі ігри та підсміювання, як і тоді, коли півсторіччя тому він поводився так із Лілі Шенеман. Але у виборі жінки він ще невпевнено вагається: спершу звертає свої вже одужалі почуття до вродливої Полін, а потім до дев’ятнадцятирічної Ульріке фон Левецов. П’ятнадцять років тому він любив і шанував її матір і вже рік суто по-батьківському жартує з «донечкою», але тепер прихильність виростає до пристрасті, ще однієї хвороби, яка опановує всю його істоту і глибше струшує у вулканічному світі почуттів, ніж будь-яке переживання за багато років. Сімдесятичотирирічний чоловік захоплюється, наче хлопчисько: тільки-но почувши на променаді сміхотливий голос, він кидає роботу і квапиться без капелюха і ціпка до веселої дитини. Але й залицяється до неї, наче юнак, наче чоловік: відбувається гротескна театральна вистава, ледь сатирична у своєму трагізмі. Потай порадившись із лікарем, Ґете звіряється найдавнішому зі своїх супутників, великому герцогові, з проханням, чи не міг би він для нього попросити в пані Левецов руки її доньки Ульріке. Великий герцог, пригадавши багато безумних спільних жіночих ночей за п’ятдесят років, мабуть, тихо і зловтішно посміявся над чоловіком, якого Німеччина і Європа шанують як наймудрішого з мудрих, як найбільш зрілий та освічений дух сторіччя, проте врочисто вдягає зірку та орден і йде просити для сімдесятичотирирічного чоловіка руку дев’ятнадцятирічної дівчини до її матері. Про відповідь точно не відомо, здається, вона полягала в тому, мовляв, треба зачекати, подумати. Тож сват Ґете не має ніякої впевненості, і поет задовольняється
