– Мені з вишневим варенням, – замовив Дмитрик.
Бабуся ходою качечки попрямувала до діжки, що п’янко дихала на все подвір’я.
Діти випурхнули на вулицю. Тільки Марійка не зрушила з місця. З-під довгих вій вуглинками сяяли очі. Дівчина прислухалася до шорохів та звуків. Вона чекала. Бодай скрипнула хвіртка.
Увечері мама помила Дмитрика і провела до ліжка. Хлопчик довго крутився. Ліжко під ним рипіло, а очі зирили в пітьму і не хотіли стулятися.
Раптом відхилилися двері. Дмитрик звівся на лікті. У осяяному електричним світлом проміжку побачив зігнуту постать. Покликав:
– Дідусю, то ви?
– Прислуховуюсь: ліжко скрипотить. «Чому Дмитрик досі не спить? – гадаю. – Мабуть, совість не дає дитині заснути.» Через це і заглянув у кімнату…
– Дідусю, мені, справді, соромно. Я допомагав Ількові душити бездомного кота. Оленка пожаліла його і забрала до себе. Бабуся нам пояснила: коти добрі помічники для людини. Котів потрібно захищати.
Дідусь, що сів біля онука, втішав його:
– Добре, що соромишся поганого вчинку. Значить, не мучитимеш котів. Дитинко, зручно лягай, а я розкажу тобі про цих дивних тварин. Понад тисячу років тому вважали, що коти – нечиста сила. Начебто чарівники і відьми вночі перетворювалися на котів і собак. Про це є багато казок, легенд. Люди вірили в різні прикмети. Наприклад, якщо кіт шкребе підлогу, мішок або драбину – буде вітер, тулиться до тепла – похолоднішає. Ще багато подібних вигадок придумали. Позаминулого століття на бельгійське місто Іпр посунула хмара мишей. Гризуни всі продукти з‘їдали або паскудили. А коти врятували місто. Вони безстрашно кинулися на зубату армію і всіх мишей передушили. Тепер щороку в цьому місті відбувається фестиваль. На ньому три години вулицями несуть величезні фігури котів, маски з їхніми зображеннями. В них можна взнати героїв-котів з фільмів, книжок, казок, легенд різних народів світу. А вкінці свята з високої міської вежі скидають плюшевих мишей: на згадку про те, як коти врятували місто.
…Дмитрикові повіки зробилися таким важкими, що й не сила їх підняти. Хлопчик бачить себе на фестивалі, в далекому Іпрі. Грає приємна музика, лунає веселий сміх. Кругом, куди він, Дмитрик, не гляне, коти. Великі й маленькі. Різношерсті, різнокольорові, усяких порід. Сам він у масці чорного кота. Кучерява Оленка лагідно до нього усміхається.
Петрушка
Андрійко знімав із плечей шкільний ранець, перезувався в хатні капці та прислухався до голосів, що линули з вітальні. Кутиком ока помітив бабусин кошик, місткий, з однією плетеною ручкою. У кошику капустина, червоні яблука і целофанова торба, з якої вистромилось ажурне листя петрушки.
Бабуся жила у селі з кумедною назвою Мала Бугаївка. Але приїжджала до них часто і завжди з оцим кошиком. З порогу, зазвичай. голосно казала: «Привезла гостинці, щоб ви тут не пропали». Насправді, вона шпигала словами свого зятя, Андрійкового батька, що працював вільним журналістом. Тобто писав статті вдома, а