– Абсолютно так! Зникли, пане генерале.
– Себто, – закряхтів стариган, – ви ж не збираєтесь морочити мені голову зниклими, га?
Це вже було не запитання – це був наказ. Його все це дратувало.
«Що це ще за дурня?» – бурмотів він сам до себе.
Але йому треба було трохи певності.
– Га, Праделю? – раптом скинувся він.
(Ясно, буде підтримка.)
– Абсолютно точно, пане генерале, не треба вам морочитися тими зниклими.
– Ну от, – резюмував генерал, дивлячись на Альберта.
Прадель пильно не спускав з нього ока. І тінь посмішки пробігла по його лиці.
Альберт геть знесилився. Все, чого він зараз хотів, – це кінця війни, щоб швидше повернутись до Парижа. Бажано цілим. Віддавши честь (він не клацнув каблуками, а лише трохи підняв палець до голови, як робітник, що закінчив тяжку роботу і тепер може повертатись додому). Уникаючи погляду лейтенанта, він уже стрімко біг коридорами, гнаний блискавичною інтуїцією. Весь захеканий, він залетів у палату.
Едуард не змінив пози, але прокинувся відразу. Кінчиком пальця він показав на вікно біля ліжка. В палаті і справді стояв жахливий запах. Альберт трохи відкрив вікно. Едуард слідкував за його рухами, показуючи жестом: «ширше», або «ні, менше», «ще трошки ширше». Альберт старався, ширше відкриваючи віконницю, а коли зрозумів, то вже запізно. Едуард хотів поворушити язиком, але виривалось лише якесь клекотіння.
Адже він нарешті побачив своє відображення у вікні, як у дзеркалі.
Снаряд повністю зніс йому нижню щелепу – під носом було порожньо, проглядалося горло, піднебіння, верхні зуби, а внизу – суцільне місиво, клапті розірваної шкіри, язика немає, видно довгу і вологу трахею.
Едуарду Перікуру було всього двадцять чотири роки.
Він втратив свідомість.
6
Наступного дня близько четвертої години, коли Альберт відв’язав його від ліжка, щоб поміняти постіль, Едуард хотів викинутися з вікна. Але, встаючи з ліжка, він втратив рівновагу, бо права нога все ще не слухалась, і він звалився на підлогу. Завдяки надлюдській силі волі йому таки вдалося підвестися. Виглядав він як привид. Важко дотягшись до вікна, з витріщеними очима, він простягав руки та завивав від туги та болю. Альберт стиснув його в своїх обіймах і також заплакав, погладжуючи його по голові. Він відчував до Едуарда якусь батьківську ніжність. Більшу частину часу він заповнив розмовами, щоб уникнути мовчанки.
– Генерал Морійо, – розказував він, – такий собі старий придурок, знаєш? Хоча генерал все ж таки… Уяви, він мало не відправив мене на воєнну раду. А отой Прадель, падлюка…
Альберт усе говорив і говорив. Погляд Едуарда був згаслим, і незрозуміло було, чи він хоч розуміє, про що йшла мова. Зменшення доз морфіну призвело до того, що Едуард спав уже набагато менше. Отож у Альберта ніяк не виходило походити й дізнатися, де все ж таки той клятий транспорт, що ніяк не приїде? Коли Едуард починав стогнати, він уже не міг зупинитися, це тривало доти, поки не приходила медсестра, щоб зробити йому укол.
По