– Так, але…
– Звичайно, що так! Лейтенант Прадель вас чітко бачив, адже так, Прадель?
– Так, пане генерале, бачив чітко.
– Ваше боягузтво не можна пробачити, рядовий Майяре…
Генерал підняв пальця.
– Ви мало не загинули через своє боягузтво. Але вам покари не уникнути.
У житті кожного трапляються моменти істини. Вони бувають рідко, звичайно. В житті Альберта Майяра саме такий і настав удруге. У наступні слова він уклав усю свою відвагу:
– Це несправедливо.
Оту фразу, як спробу щось пояснити, генерал Морійо міг би легко відкинути, але… Він замовк, схиливши голову, і здавалося, задумався. Прадель спостерігав за сльозою, що бриніла на кінчику Альбертового носа, той не мав можливості її витерти, закам’янілий в своїй позі. Краплина скочувалася повільно, дрижала, витягувалася, не наважуючись впасти. Альберт голосно шморгав, але краплина не здавалася. Це вивело генерала зі ступору.
– Але… ваша попередня служба була непоганою. Не розумію… – підсумував він, безсило опускаючи плечі.
Щось сталося, але що?
– Навчання в підготовчому таборі Мейлі? – прочитав генерал. – Марна… тааак, – він схилився над паперами.
Альбертові було видно лише ріденьке сиве волосся, крізь яке проглядала рожева шкіра черепа.
– Поранений на Соммі… тааак… Ага, ще й Есні! Військовий санітар, тааак, е-е…
Генерал стріпнув головою, як мокрий папуга.
Краплина на носі Альберта нарешті впала на підлогу. Це штовхнуло його думку до нового відкриття: це просто гра.
Генерал випробовує його.
Думки Альберта починали намацувати шлях, до нього повернулася здатність обдумувати те, що вже сталось, і відбувається прямо зараз. Коли генерал підвів на нього очі, він уже знав, він зрозумів, – і рішення начальника не було для нього сюрпризом:
– Я врахую ваші попередні заслуги, рядовий Майяре…
Альберт голосно передихнув. Прадель спіймав облизня! Його спроба натиснути на генерала могла би дати результат. Якби все вийшло, він таким чином позбувся б Альберта як небажаного свідка. Досадно, що зараз не розстрілюють. Прадель – умілий гравець. Він нахилив голову, ледве стримуючи своє роздратування.
– У сімнадцятому, бачу, ви були молодчагою! – повернувся до свого генерал. – Але зараз…
Він розгублено здвигнув плечима. Відчувалося, що він сумнівається. Для військового такого рангу кінець війни – найгірше, що може бути. Він шукав рішення, ламав голову, але мусив прийняти як кричущий факт дезертирство за кілька днів до перемир’я. Хоча це вже не стане причиною для розстрілу. Це вже не актуально. Цього ніхто не зрозуміє. Це вже навіть матиме небажані наслідки.
Життя Альберта досі висіло на волосині. Але, схоже, його не розстріляють, бо це вже не популярно зараз.
– Дякую, пане генерале… – вичавив він.
Морійо сприйняв ці слова як втручання долі. За інших обставин подякувати генералу – це образити його, але зараз…
Отже