При його перегляді в Альберта стискалося серце. Бо серед усього цього не було жодного мертвого, жодного пораненого, жодного трупа. Лише живі. Найстрашніше було те, що ці малюнки кричали: на всіх цих людей чекає лише одне – смерть…
Він прибрав, ледь переглянувши, Едуардові речі.
5
Молодий лікар наполіг на зменшенні дози морфіну, бо так не можна було далі продовжувати. Цей наркотик викликає звикання, і це неминуче спровокує ускладнення. Отже, треба припиняти. Наступного дня після операції він зменшив дозу.
Едуард, який трохи приходив до тями, починав жахливо страждати при кожному пробудженні. Альберт не міг зрозуміти, чому його товариша досі не транспортували до Парижа.
Молодий лікар, до якого Альберт звернувся із цим запитанням, безсило махнув рукою, а потім пошепки сказав:
– Я теж не розумію, його мали би відправити вже три доби тому. Певна річ, у нас постійні проблеми з транспортом. Але це недобре, що він тут залишається…
У нього був дуже заклопотаний вигляд. Відтоді Альберт зосередився на єдиній меті: будь-якою ціною пришвидшити відправку товариша.
Він розривався, випитуючи медсестер, які крутилися, як білки в колесі, хоч у шпиталі було вже загалом спокійніше. Його спроби ні до чого не призводили, бо це був військовий шпиталь (тобто місце, де щось знати наперед практично неможливо, навіть те, хто там керує).
Він знов повертався до Едуардового ліжка, чекаючи, коли той засне. Решту часу ходив по кабінетах, вештався біля головного корпусу, навіть ходив у мерію.
Одного разу, повернувшись, він застав у коридорі двох військових. Нова уніформа, чисто поголені обличчя, впевнені рухи – то вочевидь прийшли з генерального штабу. Один із них вручив Альберту лист із печаткою, а другий, певно, щоб надати ситуації більшої ваги, виразно поклав руку на свій пістолет (у цей момент Альберт подумав, що для його постійної тривоги таки є причини).
– Ми заходили, – сказав перший і показав пальцем на їхню кімнату. – Але потім вирішили зачекати ззовні. Бо той запах…
Альберт