Скінчивши промову, священик Даниїл знову пішов на своє місце. Аж тут вигукнув молодий Мілгост:
– Високий статус нашого з’їзду не повинен зазнати шкоди від розуму і не повинен боятися ворожості. Буде ворожість чи ні, байдуже: тільки сила і влада наших зборів повинні стояти над усім, що є.
Єпископ Здик щосили вдарив по дзвону й крикнув:
– Ти вже висловив свою думку з цього питання, тепер не твоя черга промовляти, тож я попереджаю тебе, Мілгосте, щоб ти не порушував порядку зборів!
– До порядку, до порядку! – загукали численні голоси.
Молодик сів, а єпископ Здик знову пішов на своє місце.
Потім підвівся похилий літами чоловік у темному вбранні, що сидів у другому ряду:
– Я Любомир і записаний у черзі на слово після велебного священика Даниїла. Після всього сказаного я мав би зректися свого слова, натомість стверджую тепер, що людяність – адже ми зібралися тут, щоб уберегти від лиха наш бідолашний край – вимагає від нас уникати за цих непевних часів сварок і розбрату. Немає ніякого значення, хто слухає: честь зборів залежить від їхніх дій, а не від присутності чи відсутності якогось хлопця.
Після цих слів Любомир знову сів, і тепер заговорив, підвівшись, чоловік середніх літ у зеленому вбранні з чорною пір’їною на шапці:
– Мене звуть Юрик, і я кажу, що наші збори такі високі, що можуть ухвалювати свої постанови на очах усього світу.
Після Юрика підвівся і сказав своє слово літній чоловік у бурому вбранні, з сивим волоссям і зеленою пір’їною на чорній шапці:
– Я Вшебор і я кажу: наш обов’язок полягає передусім у повазі до тяжких страждань нашого князя, бо ми й досі його піддані.
Після його слів у залі знявся схвальний гомін, а потім у першому ряду підвівся військовий проводир Сміл:
– Я Сміл і керую тепер тільки словами: сила кожних зборів полягає в їхній поміркованості, а небезпека – в зухвалості, і ця небезпека виникає тоді, коли окремі люди, які