Потім Бен запитав збори, чи повинен посланець говорити далі.
Збори озвалися схвальним гомоном, тож Вітіко знову заговорив:
– Коли князь дав мені це доручення, я запитав його, чи він, дізнавшись про все, вживатиме якихось ворожих заходів проти тих, хто діятиме супроти нього. Князь відповів, що він лише хоче знати, що діється, а потім помре. Тоді я сказав, що піду, і ось я тут. Я ніякий не розвідник, бо не прагну дізнатися щось потай і просив превелебного єпископа Сильвестра посприяти, щоб я мав змогу послухати високі збори. Я ні з ким не розмовляв про це завдання, а якби мене запитали, не відповідав би. Я ніякий не посланець, бо князь не посилав мене на з’їзд, я тут сам по собі і смиренно прошу з’їзд дозволити мені послухати постанови, щоб я не приніс князеві чогось неправдивого або перекрученого. Сам я не маю ніякого значення, хіба що як клаптик паперу, на якому чиясь висока рука написала рядок і який люди знаходять і поважають. Якщо збори терпітимуть тут мою присутність, я лишуся, а якщо виведуть мене, я піду, ні з ким не розмовлятиму і повідомлю князеві про перебіг подій, хіба що мене тут затримають і вживуть проти мене суворих заходів.
Сказавши, Вітіко знову вклонився і стояв мовчки.
– Це відданий хлопець! – гукнув чийсь голос у задніх рядах.
– Сміливий чоловік! – гукнув ще один голос посеред зали.
Єпископ Здик підійшов до дзвона і тричі вдарив по ньому. Вже ніхто не вигукував, але дехто гримотів мечем. Зрештою гамір ущух і єпископ звернувся до зборів:
– Порядок має бути таким, що промови і звернення мають іти по черзі, як записано. А тепер я запитую другого голову зборів, чи хоче він запитати юнака про що-небудь.
Сказавши, єпископ знову сів на своє місце, а Бен підвівся, обернувся до Вітіко й запитав:
– Твоє ім’я Вітіко?
– Вітіко, – підтвердив юнак.
– А яке ім’я мав твій батько? – запитав далі Бен.
– Мого батька звали Вок, – відповів Вітіко.
– Що ж, Вітіко, сину Вока, – мовив Бен, – я військовий проводир Бен, другий голова цих зборів, запитую тебе: князь Собеслав послав тебе на наш з’їзд?
– Мене не послали на з’їзд, – заперечив Вітіко.
– Тоді чому ти стоїш тут перед нами? – запитав Бен.
– Я стою сам по собі з проханням, яке вже висловив, – відповів Вітіко.
– А князь сам тобі дав золотого хрестика, якого ти показував? – запитав Бен.
– Своєю рукою він вклав його в мою руку, – пояснював Вітіко, – то мав бути лише знак, що я маю доручення від нього.
– А чому князь не послав на збори якого-небудь леха нашої держави? – запитав далі Бен. – Чому не наполягав, щоб хто-небудь із цих зборів привіз йому звістку, а послав тебе, майже хлопця?
– Не знаю, – відповів Вітіко. – Він сказав: «Ти маєш чесне обличчя, ти виконаєш моє доручення».
Після цієї відповіді Бен мовчав і якийсь час вагався. Збори теж мовчали. Потім озвався Болеміл:
– Запитуй